Розділ 11

Ми йшли цілий день.

Покинувши ліс, земля під ногами стала твердішою й сухою. Пахло випаленою травою й гіркотою.

Нарешті, крізь вечірній туман, ми побачили Рубіж. Його високі чорні стіни здавалося, тримали небо на собі, а над ними майоріли криваво-червоні прапори.

Дорога перед брамою була забита натовпом біженців і селян. Суворі вартові не пускали їх усередину.

Вереск зупинився, і натягнув каптур нижче. Не хоче, щоб впізнали?

— Приготуйся. Усередині вони дивитимуться уважніше.

Нас спинив чоловік у важких обладунках; його обличчя ховалося за високим коміром.

— Документи! — пролунав глухий, втомлений голос.

Вереск, зберігаючи холоднокровність, витягнув зі своєї сумки м’який шкіряний згорток, перев’язаний червоною стрічкою. Усередині — велика срібна печатка у формі витонченої, але закривавленої троянди.

Вартовий ковтнув слину. Він навіть не читав тексту — лише глянув на печатку, і його обличчя зблідло, немов папір.

— Проходьте. І не створюйте проблем.

Він махнув рукою, і нас пропустили повз натовп, який дивився на нас із заздрістю та злістю.

І вкотре я зрозуміла: я нічого не знаю про людину, що веде мене. Але, можливо, це вже не має значення. Тут наші шляхи розійдуться.

У місті панував справжній хаос. Усюди — військові. Воїни спішно укріплювали будівлі, готуючись до неминучої облоги.

Та водночас Рубіж тремтів у червоному світлі свята. Кожен будинок, кожен ліхтар, кожне вікно було вкутане у червоні тканини — Свято Червоної Завіси, коли межа між світами найтонша, і люди намагаються вберегтися від потойбічного.

У повітрі стояв густий запах спаленого полину та гірких трав, що «очищали повітря» від злих духів. На площі готували велике вогнище, столи ломилися від страв і вина.

Усюди було повно людей, і нам ледь вдалося знайти вільні кімнати. Шинкар, звісно, взяв подвійну плату.

Ми сіли за столик, очікуючи вечерю. Таверна гуділа від танців і співу, запах смаженого м’яса змішувався з димом полину.

— Що збираєшся робити? — раптом запитав Вереск, поклавши руки на стіл.

— Звернуся до міської варти. Спочатку. Хоча тут такий хаос… Ще не знаю, — пробурмотіла я.

Невже йому справді цікаво?

— А ти? Чи це надсекретна справа?

Він усміхнувся коротко, як спалах світла.

— Побуду тут кілька днів і вирушу далі, — замовк, ніби вагався, чи сказати більше. — Морвен…

Його долоня лягла поверх моєї. Холодна, майже нежива, але водночас — надто ніжна. Я здригнулася.

— Ваша вечеря, — служниця з’явилася, мов грім серед ясного неба, і поставила тарілки.

Я швидко вирвала руку.

— Дякую, — посміхнулася дівчині, і та зникла в натовпі.

Стисла руки між колін. Ще відчувала його дотик — холодний, та немовби вписаний у шкіру.

— Думаю, ми ще побачимося, загадковий Верес, — мовила я, намагаючись розсіяти напругу.

А в голові лишалася одна думка: «Будь ласка, не треба. Побач у моїх очах, що не треба…»

Він бачив.

Я підняла тарілку, аби сховати розгубленість.

— Безсумнівно, — його усмішка була хижою, але спокійною. Він не став мене зупиняти.

Тієї галасливої ночі неможливо було спати. Таверна, як і все місто, жила святом Червоної Завіси.

Зрештою я спустилася вниз — у вир п’яних пісень і сміху.

Трималася осторонь, мов спостерігач. У руках — кухоль із елем, до якого так і не торкнулася губами.

На їхніх обличчях була справжня радість. Молоді танцювали парами — такі щасливі. Очі світилися від любові, як далекі зірки, навіть на тлі неминучої війни.

Чому ж я не дозволяла собі шматок радості? Хоча б мить?

Якби я відповіла йому… У нас, можливо, була б одна ніч пристрасті, а потім він просто пішов би.

Я злякалася? Злякалася подарувати собі мить щастя?

Та чому серед усіх постатей я шукала саме його?

Боялася зустріти — і водночас хотіла побачити востаннє.

Але Вереска не було. І в тому відчутті полегшення ховалася туга.

Задуха в таверні душила, від гаміру боліла голова. Я протиснулася крізь натовп і вийшла надвір.

Повітря було різким, гірким — але живим. Вітер торкався щік, і перші краплі дощу впали на обличчя. Я не рушила. Дозволила воді текти шкірою, змити втому й сумніви.

— Не найкраща ніч для самотніх прогулянок, — пролунало позаду.

Я різко обернулася. Вереск стояв у тіні, з плащем, накинутим на плечі.

— І ти тут. Я думала, ти вже поїхав.

— Я ж казав, що маю справи, — він підійшов ближче. — Чому не спиш?