Розділ 10

Ми знайшли щось, схоже на старий мисливський навіс. Усередині було сухо, але холодно. Ми швидко зняли з себе мокрий одяг.

Вереск залишився у своїх шкіряних штанях, а я загорнулася в його плащ, що пах сушеними травами й лісом — і, на жаль, ще трохи багном.

Він, на диво, легко розпалив багаття. Вогонь горів тьмяно, але давав хоч трохи тепла.

Вереск сів навпроти, дивлячись у полум’я, хоч насправді його погляд раз у раз повертався до мене.

Його оголені груди й живіт були вкриті химерним шрамом, що нагадував мереживо чорного коріння. Жодного натяку на глибоку рану.

— Це була... непогана гра в хованки, — нарешті промовив він. — Ти, до речі, добре впоралася. Як для ходячої проблеми.

— Ти врятував нас, — відповіла я тихо. Я не мала сил сваритися. — Як ти… як ти зрозумів, що то Гарнагат?

Вереск простягнув долоню до вогню. Його фіалкові очі ледь блиснули в полум’ї.

— Хіба не очевидно? Від кого ще ми могли тікати?

— Це міг бути хто завгодно… — буркнула я.

— Добре, що я виявився правий, — коротко відказав він, ворушачи жарину. Іскри здійнялися вгору, мов рої світляків.

— Яку угоду ти уклала, Морвен? — його голос потемнів. — І не треба брехати.

— Я вже тобі сказала, — відповіла я рівно. — Навіщо знову починаєш?

— Бо ти не кажеш правди. Ти заплатила якусь ціну. Яку?

— А ти?! — різко обірвала я. — Ти теж щось приховуєш! Але я не лізу до тебе!

Я відвернулася, щільніше загорнулася в плащ, ніби ховаючись у ньому, і лягла на стару солому.

— Так, — тихо кинув він. — Солодких снів, Морвен.

Його слова прозвучали, як прокляття.

Знову — вітальня. Сонячний, теплий день. Пахло квітами й вином.

Стіл після гостей: келихи, пляма вина, зморшки на скатертині.

— Морвен?

Цей голос кликав мене ще тієї першої ночі.

Біля вікна стояв силует — темний, мовби поглинав світло навколо.

— Мамо?..

Але слова так і не зірвалися з вуст.

— Ти все вирішила, Морвен? — голос, який колись пробудив мене, тепер звучав холодно, мов метал.

— Він… він прекрасний чоловік, мамо, — пролунало звідкілясь, наче то говорила я сама з глибини пам’яті. — Але… Хейл…

— Не смій промовляти його ім’я тут!

Силует почав змінюватися, збільшуватися, мовби тінь розросталася, поглинаючи світло. Морок заповзав у кожен куток, знищуючи день.

Долоні спітніли під оксамитовими рукавичками. Її гнів був тяжким і несправедливим, як тягар, що тисне на груди.

— Скільки років він обіцяє тобі майбутнє? Любов, Морвен… любов не платить за хліб. Не прогодує дітей. А з часом перестає гріти і тебе.

Сильний вітер увірвався до кімнати, зриваючи фіранки. Зі столу полетів посуд, брязкіт скла розірвав повітря. Я прикрила обличчя руками.

Голос продовжував, перекрикуючи стихію:

— Кохання пусте, Морвен, якщо не має стійкого фундаменту. І коли є тільки обіцянки. Обіцянки не забезпечить твого батька, коли він захворіє, і не захистить наш дім від боргів.

Її слова різали мене наче ножем. Але ж чи не правду вона говорила?

— Будь розумною, Морвен, — голос став м’якшим, але в ньому звучала вимога. — Той інший дасть тобі все…

Я різко сіла, важко дихаючи. Пульсуючий біль у скроні обпікав шкіру навколо шраму — наче саме тут був осередок усіх моїх тривог.

Хейл… Це його ім’я. Той чоловік зі сну. Моє кохання. Але я не пам’ятала самих почуттів. І навіть його обличчя. Там, у пам’яті, була діра — глибока, темна. А поряд у грудях зароджувалося щось нове: гостре, колюче, майже як зрада.

Запах вогкості й диму від багаття у навісі миттєво повернув мене в реальність.

Вереска поруч не було. Як і його речей.

«Він пішов?» — перша думка пройняла мене панікою, але я швидко відкинула її. Ні. Він не залишив мене тоді — не кинув би й зараз.

Я хутко одяглася й вийшла назовні. Ліс дихав вологою тишею. Небо затягнуло хмарами, проте дощу не було.

— Когось загубила? — пролунав знайомий голос за спиною.

Я обернулася — Вереск ішов із лісу. У руках він ніс кілька тушок, акуратно перев’язаних мотузкою. Його фіалкові очі світилися спокійним теплом, майже усмішкою.

— Сніданок? — запитав він, підкидаючи здобич вище.

Я лише кивнула, здивована його несподіваною турботою.

Згодом ми вирушили в дорогу. Чоботи мірно ступали, а вітер колихав верхівки дерев.

Відчуття сну не відпускало — можливо, то були справжні спогади, справжні емоції, які я колись пережила. Дуже давно.