Розділ 9

Знову квітучий сад.

Але мене кличе вже не дзвінкий голос юнака, а грубий і такий радісний.

Я знову намагаюся наздогнати.

А коли перечепилася за коріння і впала, хтось подав руку.

Велику, мозолисту. Я не думала, вклала свою долоню і дозволила допомогти.

Він вже дорослий чоловік. Але блакитні очі не змінилися. Вони так само дивилися на мене з любов’ю. Коротке світле волосся було зачесане назад, і тільки кілька пасом спадало на обличчя.

— Хто ти? — питаю знов.

— Згадай…

— Я кохала тебе? Ти мій чоловік?

Він зітхнув, і його посмішка була сповнена такої болючої ніжності, що моє серце стиснулося.

— Я кохав тебе…

Відчуття тривоги ще не відпускало тіло. Сонячний промінь ковзнув по обличчю, сліплячи очі, коли я прокинулася. А у вухах і досі лунав відгомін: «Я кохав…»

Десь там, у глибині пам’яті, був хтось, хто був мені близький. Але що сталося між нами?

Болісний стогін вирвав мене з роздумів.

Вереск!

Він марив, шепочучи щось нерозбірливе. Його тіло горіло. Коли я відкинула ковдру, серце похололо: груди вкривало чорне павутиння, що тягнулося від рани просто до серця.

— Що це таке?..

Флакон!

Я впала на підлогу, судомно шукаючи дорогоцінний дарунок від Омутня.

Знайшовши його, без вагань відкоркувала, розтиснула Верескові вуста й вилила вміст.

Рідина була прозора, як сльоза, і пахла болотяною травою.

Чи допоможе? Я не знала. Але вірила — древні істоти, укладаючи угоди, не брешуть.

Вереск одразу стих, дихання його вирівнялося.

Чорне павутиння на грудях почало тьмяніти, відступаючи, ніби всотувалося назад у рану.

Це діяло.

Я витерла піт із чола, підійшла до дверей і обережно відчинила їх.

Тиша. У таверні. На вулиці. Всюди.

Столи були накриті, на тарілках — залишки вечері, двері корчми розчинені навстіж, але людей не було.

Тільки наш кінь, прив’язаний біля годівниці, повільно жував сіно. Його рівномірне похрускування здавалося єдиним живим звуком у цьому мертвому місці.

Вони всі зникли.

Вереск опритомнів ближче до вечора. Його рана затягнулася магічним чином, залишивши лише глибокий, чорний шрам.

Він не питав, що сталося. А я не хотіла розповідати — про туман, темряву і те слово, яке я вимовила.

Він підвівся з ліжка на диво легко. Подивився на мене — і вперше його фіалкові очі були позбавлені презирства чи гніву.

Лише тихо промовив:

— Дякую.

Це слово, вимовлене ним, прозвучало справжньо.

Напруга між нами спала, залишивши натомість важке, невимовне розуміння. Ми обоє знали, що сталося, і що тепер, із його одужанням, угода, яку я уклала, стала дійсністю.

Ми зібрали все необхідне для подорожі. Кінь чекав — мовчки, терпляче, як і все селище.

Не озираючись, ми поїхали в ніч — геть із того проклятого місця.

Та зізнання, що я дала Омутневі, стискало серце.

Я всіма силами намагалася відкинути правду, яку він кинув мені в обличчя.

Я не хотіла цього. Я не зла.

Але кого я намагалася обдурити?

Темрява вже жила в мені.

***

Ми їхали всю ніч.

Я більше не боялася спати в міцних обіймах цього зухвалого чоловіка. Вперше за довгий час мені був потрібен не захист — лише спокій. Відпочинок.

На диво, сам Вереск був сповнений сил, наче й не був при смерті ще день тому. Здавалося, та магічна вода не просто загоїла його рану — вона влила в нього щось більше, нову життєву силу, майже нереальну.

Ранок почався з дощу.

Світ став сірим, холодним і важким, як і мій внутрішній стан. Потужний вітер зривав із дерев останнє пожовкле листя, і воно липло до мокрого плаща.

— Треба знайти укриття, — перекрикуючи шум дощу, сказав Вереск.

Він потягнув поводи й повів коня глибше в ліс. Це мені не здавалося доброю ідеєю, але я промовчала. Мій одяг промок до нитки, руки терпли від холоду, обличчя пекло від вітру.

Ми спустилися в яр і під коренями поваленого дерева розвели вогонь. Полум’я горіло слабо: хмиз, як і все довкола, був просякнутий вологою. Я тремтіла, та навіть тепло не могло зігріти відчуття — що десь поруч все ще ховається Омутень. Вода, що стікала з гілок, здавалася його сльозами.

— Ось, випий, — Вереск сидів навпроти, спершись на корінь, і простягнув мені пляшку. — Це вино. Знаю, що тепло від нього оманливе, але краще вже так, ніж мерзнути.