Розділ 8

Настала напружена, мовчазна пауза.

Після останніх слів Вереска кімната здавалася надто малою для нашого спільного гніву.

Я забилася в найдальший куток і, поки Вереск, насупившись, втупився в стіну, дістала з-під коміра… Троянду.

Її пелюстки залишалися м’якими, хоч і трохи зім’ятими. Вона ніби завмерла в часі — не в’яла, не тьмяніла.

Квітка з проклятого місця…

Я дивилася на неї, і саме вона чомусь давала мені сил.

Слабка дівчина, озброєна лише ножицями й квіткою.

Раптом із ліжка вирвався болісний стогін.

Вереск, стиснувши зуби, намагався підвестися. Його тіло тремтіло.

— Не рухайся! Ти щойно був при смерті! — я кинулася до нього.

Він різко махнув рукою, відганяючи мене, й видав звук, схожий одночасно на кашель і лайку.

— Мені… — він ледь розтулив губи, вимовляючи слова, ніби тягнув каміння. — Мені треба до… нужника.

Я остовпіла. Ця прозаїчна, людська потреба звучала абсурдно на тлі магічних загроз.

— До нужника? — перепитала я, швидко озираючись. — А його тут немає… Зачекай!

Я підсунула до ліжка дерев’яне відро, що стояло в кутку.

— Я можу допомогти підвестися…

— Ні! — гаркнув він. І хоч голос був слабкий, у ньому відчувалася до болю ображена гідність. — Я… сам. Відвернись.

Я фиркнула, розвернулася й, навмисно голосно тупаючи, відійшла до вікна.

Закрила вуха долонями, намагаючись не чути приглушеного кректання й брязкоту відра.

Він, здається, впорався.

Щойно знову ліг, прикрившись ковдрою й намагаючись відновити звичний кам’яний вираз обличчя, у двері тихо постукали.

Я відчинила. На порозі стояла молода дівчина — років шістнадцяти, з тацею в руках.

Її очі були великі, перелякані.

— Принесла… вечерю, — прошепотіла вона, уникаючи дивитися мені в очі.

Я швидко взяла з її рук тацю.

Дівчина стояла нерухомо, погляд її ковзав убік.

Хтось за нами спостерігав.

— Ви не маєте права нас тут утримувати! — різко сказала я.

Дівчина здригнулася.

— Не можна… Вони мене поб’ють, якщо ви… — Вона кивнула на Вереска й опустила очі.

— Хто «вони»? Чому ми тут? Що відбувається в цьому селищі? — мій голос затремтів.

Вона відповіла ледь чутно, мов шелест трави:

— Омутень… Щороку він приходить до нашого колодязя. Забирає молоду дівчину. Якщо ми не віддамо Данину Красою — нас прокляне. Болото замість води, хвороби, голод…

Ти дуже гарна. І ти з’явилася вчасно.

У її словах відчувалася дивна суміш провини й полегшення. І я зрозуміла: нас привели сюди не випадково.

Дівчина швидко зникла. Двері зачинилися з сухим скрипом.

— Я був правий, — промовив Вереск. Його голос був холодний, без тіні тріумфу. — Тебе віддадуть як дар потворі. А мене, певно, вб’ють. І знову постраждають невинні.

— Звинувачуєш мене? — я схрестила руки на грудях.

— Ні, — він не дивився на мене. Його погляд зупинився десь у порожнечі. — Коли він прийде, запропонуй йому угоду.

Легко сказати. Не просто зробити.

***

День добіг кінця. Осінній вітер шумів у голому гіллі дерев, більше схожий на зловісний свист.

Я не могла знайти собі місця, крокувала кімнатою, як звір у клітці, і заглядала у кожну шпаринку. А Вереск тихо хропів на ліжку. Як він взагалі може так спокійно спати? Він виснажений. Йому потрібне відновлення.

А я? Знищена думками. Що я могла запропонувати древній істоті? У мене нічого не має. Ні пам'яті, ні золота, лише порожня голова і руки…

Раптом повітря стало холодним і вологим, наче сірі тучі з’явилися під стелею зі своєю мрякою. Свічки враз згасли на столі.

Білий густий туман піднявся з підлоги до гори, як молоко у місячному світлі з вікна. У цьому серпанку, наче пензлем, вималювався образ чоловіка — і постать ця не мала постійної форми: то довге волосся, то коротке, то легкий плащ, то важкий саван. Але притягував він без жодної краси — магнетизм без обличчя.

Я завмерла. Дихати було важко.

Воно рушило уперед, переливаючись і клублячись, як дим.

— Ти… — прошепотів він тихо, і в моєму потилиці затремтіли волосинки.

Його образ колихався, туман переливався, і я відчула, як холод пробіг по шкірі — лячно і водночас спокусливо.

— Ти не вона, — промовив він гнівно. Туман наблизився, до щоки торкнулася волога прохолода. — На тобі її запах, але ти не вона. Говори!

Туман різко ворухнувся і зупинився дуже близько біля мене. Я заплющила очі і відчула прохолоду, яка торкнулася моєї шкіри. Це було майже вибуховим відчуттям: таким спокусливим і водночас заспокійливим.