Розділ 7

Сміх… Тонкий, дівочий, пролунав просто біля мого вуха. Пробудження було різким і тривожним. Шкірою, наче від крижаної хвилі, побігли мурахи.

У повітрі стояв важкий запах вологи й сирого м’яса, так пахне болотяна гниль, коли хтось щойно повертається з трясовини.

— Дивись, яка вона гарна… — знову тихий, зловісний сміх.

— Так, гарна…

Щось у цих голосах було неприродно привабливе й водночас лякаюче, немов дихання вітру чи шелест листя, що звучить надто близько.

Двері були зачинені. Які дівчата могли бути в кімнаті?

Мене наче в річку кинули. Тіло скорчилося й здригнулося в холодному поту.

— Хіхі…

— Володар буде задоволений…

— Ще одна наша сестра…

— Вона вже не спить…

На столі поряд лежали ножиці та складена чиста тканина.

Одним ривком я підхопилася, схопила єдину зброю, яка була під рукою. Метал був крижаним на дотик.

Та коли розплющила очі — нікого. Свічка, майже догоріла, тремтіла на вітрі, кидаючи жовтогарячі відблиски на стіни.

Порожньо. Але повітря залишалося задушливим, важким — я всією шкірою відчувала: тут хтось є.

Погляд, гострий і холодний, ковзав за мною з темряви.

— Хто тут? — прошепотіла я в кутки кімнати, ковтаючи суху слину.

— Ха-ха… — тихо пролетіло повітрям, низько, майже біля підлоги, перетворюючись на вологе булькання, схоже на звук киплячої води.

Я стиснула ножиці ще міцніше, але руки тремтіли.

Повітря закружляло, неначе невидимий вітер замикав коло навколо мене. Я озирнулася — і кинулася до дверей.

— Допоможіть! Пані Орен! — закричала я, зриваючи голос.

Смикнула за ручку. Зачинено.

Ще раз — сильніше. Двері не піддавалися. Вони були заблоковані ззовні.

Серце шалено калатало. Я кинулася до вікна. Єдиний вузький промінь місячного світла пробивався крізь забиті дошками віконниці.

Я в пастці. Ми в пастці.

Сміх віддалявся, тьмянів і враз стих — так само раптово, як з’явився.

Це були духи… чи щось гірше?

Я повернулася до Вереска. Він лежав нерухомо, з блідим обличчям і заплющеними очима.

Його колишні докори про «ходячу біду» тепер здавалися пророцтвом.

Я привела нас просто до вовчої ями.

Я кинулася шукати вихід, стукала, кричала, але все марно.

Без сил упала на підлогу під дверима. Холодна дерев’яна підлога стискала спину, а я дивилася на цього впертого дурня на ліжку, проклинаючи власну наївність.

Чому саме він з’явився на моєму шляху?

І чому відчуття біди не покидає мене навіть зараз?..

— Морвен! Морвен! — лунав дзвінкий юнацький голос.

Сад. Квітли яблуні та груші. Яскраві промені грали на ранковій росі.

І тоді з поміж дерев з’явився він — білокурий юнак. Рожеві вуста, наче від довгих поцілунків, червоні щоки і очі, як небо.

— Хто ти? — питаю.

А він посміхається, радісно підводить руку, у якій щось було, і пускає сонячного зайчика прямо мені у очі. Прикриваю обличчя долонями.

— Ти що не пам’ятаєш? — сміється він. — Наздожени мене!

Знову поглянувши, ніде його не побачила. Підхопивши пишні спідниці, побігла поміж рядів. Я відчувала запах зеленої трави, вологості і теплого ранку.

— Морвен! Я тут!

Я бігла на голос, але так і не змогла його знайти…

Щось м’яке вдарило в обличчя, і я інстинктивно підхопилася на ноги, прикриваючи тіло від загрози.

— А я думав… ти вже там, — прохрипів Вереск.

Я, ще напівсонна, не одразу збагнула, що він прокинувся. Він живий!

— І ти… теж не помер, — прохрипіла я, кашляючи.

— Твоє бажання не здійснилося.

Він був блідий, волосся злиплося від поту, очі — різкі й уважні.

— Де ми? — спитав, повільно озираючи кімнату.

— У селищі, до якого прямували.

Я підняла подушку — те саме «м’яке», що прилетіло мені в обличчя — і підійшла ближче до ліжка.

— Будь ласка, скажи, що тут живе твоя дружина чи коханка. І що мене просто впіймали на брехні?

— Що? — його погляд вп’явся в мене. — Що відбувається, Морвен?

— Те, що я намагалася тебе врятувати, — кинула я й викинула ножиці на стіл, щоб не вхопитися за них знову.

— А ще?

— Ми заперті. У цій кімнаті.

Його чорні брови зійшлися, на лобі з’явилися глибокі зморшки. Він дихав важко, але не зводив із мене погляду.