Розділ 6

Ми їхали вже довго. Повітря, пронизане нічним холодом, з кожним вдихом різало легені. Пальці змерзли, я їх майже не відчувала.

Ліс тихо шепотів голим гіллям і пожовклим листям. Кінь ступав повільно, тягнучи важку ношу, а я боролася зі сном — схилялася на спину Вереска, і він щоразу напружувався при кожному моєму дотику. Чи від болю, чи від незручності, чи від звички тримати дистанцію — я не знала.

— До світанку недалеко, — тихо промовив він. — Зупинимося, перепочинемо.

Я здригнулася, ще напівсонна, вдивляючись у туман.

— Куди ми їдемо? Рубіж, здається, в іншому напрямку.

— Зробимо гак. Так буде безпечніше.

Знову тиша. Чи вірити йому? Простір між нами заповнювався лише диханням і скрипом вуздечки.

— Чому взяв мене з собою? — випалила я, коли сорочка прилипла до спини від холоду. — Для жінки така подорож занадто небезпечна.

— Ти лізеш, куди не просили, — кинув він різко. — Не дивно, що тобі голову розтрощили. Ходяча біда.

Його слова різонули болючіше, ніж холодний вітер. Я хотіла відповісти гостро, але в його грубощах відчувалася гірка правда.

— Може, треба було залишити ту «проблему» в селищі? — пробурмотіла я.

Я не бачила його обличчя, та по тому, як він стиснув повід, зрозуміла — щось у моїх словах його зачепило.

— Вони б повернулися. І за брехню тебе б стратили, — відрізав Вереск. — Деякі з цих потвор мають тонкий нюх. А в їхньому війську таких багато.

Його слова не були докором — радше попередженням, холодним і практичним. Серце стислося від думки, як легко невинні можуть заплатити чужим життям.

— Тепер розумієш наслідки? — додав він тихо.

— Не треба мене відчитувати! — різко відповіла я. Іскорка обурення на мить розтопила холод, але за нею прийшла провина. Як я могла знати?

— Іноді краще пройти повз, Морвен. Запам’ятай це.

Мені хотілося щось відрізати, але я промовчала. Сварка нічого не змінить, лише виснажить — а сил у мене майже не лишилося.

— Я відвезу тебе до Рубіжу, — промовив він після паузи. — І ми один одному нічого не будемо винні.

Він звернув коня з дороги, і ми поїхали між старими ялинами. Колючі гілки дряпали плащ, чіплялися, мов пазурі потвор.

Раптом він зупинився.

— Тут.

Я ледве розгледіла в темряві приземкувату хатину. Вона була такою сірою і порослою мохом, що зливалася з деревами. Як він узагалі помітив її у цій пітьмі?

Вереск легко зістрибнув із сідла, незважаючи на рану.

— Розведеш багаття, — скомандував він, навіть не озирнувшись. — Я знайду води.

Розкомандувався! Я закотила очі — і, звісно, взялася до роботи.

Незграбно спішившись, відчула, як холод просочується крізь одяг. Вереск навіть не рушив, щоб допомогти. Я озирнулася в мороці, почала збирати хмиз, майже навпомацки.

Він прив’язав коня до дерева — і просто зник у темряві. Не боїться, що тут можуть бути потвори? Хоча такому зухвальцю й море по коліна.

Перед світанком здіймався туман — густий, білий, мов морська піна. А червонясте світло на обрії кидало криваві відблиски на голки ялин.

Саме тоді я його почула.

Це був не звук — радше відлуння. Тихий, ламкий, жіночий голос бринів просто в свідомості. Голос, який я знала і забула. Той самий, що кликав мене уві сні. У ньому було стільки туги, що серце стислося.

— Морвен… Морвен…

— Хто тут? — прошепотіла я.

Голос став ближчим, теплішим, сповненим тієї ніжності, якої мені так бракувало.

«Я, мабуть, сплю. Це від утоми», — подумала я, намагаючись зосередитись на холоді, що крижаними голками впивався в пальці.

— Морвен…

Хмиз випав із рук, і я рушила вперед — на поклик.

Туман був густий, мов молоко, торкався шкіри вологим холодом.

І раптом із мли виступив силует. Прозорий, як тінь. Довге волосся спадало, мов мокрі водорості, а очі — сріблясті, без зіниць. Уста ворушилися беззвучно, але я чула кожне слово так виразно, наче вона шепотіла просто у вухо. Це була не моя мати, але її голос.

— Ти на межі… Ні жива, ні мертва…

— Що це значить? — я тремтіла не лише від холоду, а й від цього дивного почуття близькості.

— Твоє серце пам’ятає. Твоя душа кликала мене.

— Хто ти? — зробила я крок назад, але туман тягнув мене вперед.

— Тобі більше не буде боляче, Морвен. У цій тиші немає страху. Залишся зі мною — і ми знайдемо твій спокій.

Вона була, як світло для метелика. Її голос — відлуння й обіцянка. Це було спокусою, перед якою неможливо встояти. Уперше за довгий час я відчула спокій.

Я простягнула руку до її прозорого силуету.

— Ні! — вибухнув чоловічий голос.