Розділ 5

Наступного вечора, попри поразку Троянд, у селищі панував гамір. Свято врожаю було давнім звичаєм, і навіть страх перед війною не міг його скасувати.

Стіл на площі ломився від хліба та випічки, а люди, зібрані біля вогню, намагалися забути про лихо.

Повітря пахло димом, медом і ще чимось рідним — спокоєм, якого давно не було.

І я теж прагнула хоч на мить забути. Особливо — не бачити невдоволену пику зухвальця.

Він увесь час мовчав і дивився в одну точку. З канапи вставав лише тоді, коли в кімнаті нікого не було.

Дід Матвій більше не проронив ані слова — від учора він уже святкував разом зі своїм другом і вдома не з’являвся. Навіть Ігна перестала звертати увагу: чи то змирилася, чи просто втомилася від боротьби.

Я стояла біля краю столу, коли побачила його.

Вереск.

Він був у чорній сорочці й тримався так, наче щойно повернувся з прогулянки, а не з боротьби за життя.

«Як?» — лише ця думка крутилася в голові. Його швидкість відновлення була неможливою для людського тіла.

Ми дивилися один на одного. Вогонь ковзнув по його обличчю, і в ту мить мені здалося — навіть полум’я відступає від нього.

Його фіалкові очі ніби затягували мене. Це відчуття було гарячим і небезпечним — близькість, яку я не пам’ятала, але відчувала всім єством. Було враження, ніби це вже колись було, і моє серце билося в тому самому забороненому ритмі.

— Ігна не казала, який цей знайда красень, — ліктем штовхнула мене Анна.

— Повір, — сказала я, ще не відводячи погляду від нього, — його характер затьмарить усе.

— Значить, занадто пристрасний, — засміялася вона, хлопнула мене по плечу й пішла до вогню.

Музика, сміх, танці. Осінній холод майже не відчувався.

Я стояла на тому ж місці, ляскаючи в долоні під ритм й дивлячись, як інші веселяться.

— Чому ж не серед них?

Я здригнулася — біля мене стояв Вереск, спершись на палицю.

— Знову доведеться відривати пов’язку? — тихо спитала я.

— Цього разу — ні. Я їду вдосвіта. Дід Гліб везе мене до Рубіжу. Там є військовий шпиталь.

— Вже? Він сказав мені, що зараз надто небезпечно подорожувати.

— Можливо, жінкам небезпечно подорожувати? — у його голосі прозвучав легкий натяк.

Що це ще за тон?

— А пораненим і немічним можна?

— Нащо тобі кудись їхати, Морвен? Я ж бачу, як тобі тут подобається. Вільне, спокійне життя.

Невже це так помітно?

— Я хочу дізнатися, хто я насправді. Можливо, в місті подано розшук…

— Ти впевнена, що справді цього хочеш? Іноді минуле буває неприємним.

Він підніс кухоль до вуст.

— Неприємним виглядають мої намагання тебе врятувати, — промовила я, спостерігаючи за танцем. — Ель не залікує рану. Я поїду з вами.

Вереск вирівнявся, і його очі спалахнули.

— Що? Ти не готова до дороги.

— Спочатку на себе подивись. Я їду. Це моє рішення. 

Гучні крики, що раптом налетіли на свято, змусили всіх замовкнути. Повітря розірвав тупіт копит, і світло від багаття розсипалося на тіні.

На площу в’їхала невелика група вершників у чорному спорядженні з білим деревом на грудях.

Гарнагат. Вампіри.

Горло стислося від хвилювання.

Один із них, схожий на ватажка, зупинив коня просто біля столу з випічкою.

— Що, смерди, святкуєте нашу перемогу? — він хрипло засміявся й, не злазячи з коня, схопив хліб просто з миски.

Напруга зависла в повітрі, як як дощова хмара перед грозою.

— Ми шукаємо втікачів. Двух чоловіків. З війська Троянд. За інформацією даємо виногороду, а за приховання — смерть. 

Вереска міцно стиснув кулаки. Він точно утне щось нерозумне. 

— Ти! — ватажок показав на нього. — Підійди.

Вереск зробив кілька впевнених кроків уперед. І я завмерла.

Він ішов, ледь тримаючись на ногах, але кожен його рух був дивно точний, спокійний, наче він знав наперед, що станеться.

Моє серце билося так гучно, що, здавалося, його чують усі.

Я бачила, як блиснула зброя, як очі воїна ковзнули обличчям Вереска — і зрозуміла: якщо я не скажу щось зараз, за мить проллється кров.

Я підійшла до Вереска й схопила його за руку. І його пальці сплелися з моїми.

Вони були крижаними. Але цей холод влив у мене відвагу.

— Нікого ми не ховаємо, пане, — мій голос, на диво, прозвучав твердо. — Це мій чоловік. Вереск.

Кілька головешок тріснули у вогнищі, і цей звук здався громом перед бурею.