Розділ 4

Вимога діда Матвія висіла в повітрі важкою, нерозрізаною мотузкою. Я не знала, що робити. Але ж не могла викинути людину надвір, як непотріб. Залишити його за хвірткою помирати. Ким би він не був…

Я мусила дочекатися, поки Ігна повернеться, і тоді вже вирішимо, що робити з цією «проблемою».

А незнайомець усе ще не прокидався. Його тіло залишалося нерухомим, тільки груди ледь здіймалися від подиху.

Та раптом чоловік повільно розплющив очі — фіалкові, дивні, глибокі, кольору осіннього сутінку.

Він дивився на мене так, ніби я була примарою, яку не очікував побачити в цьому житті.

Його голос прозвучав хрипко, немов шепіт вітру, але в ньому вчувалася незрозуміла владність:

— Ти… Це ти?

Від цих слів стало млосно на душі.

— Усе добре, — я поклала долоню поверх його руки. Вона була крижано-холодною, хоч він і лежав біля печі. — Я знайшла вас у лісі, пораненого. Пам’ятаєте своє ім’я? Що сталося?

Він мовчав. Збентеження й миттєва, прихована радість застигли на його обличчі, але розтанули, лишивши лише порожню вдячність.

Він ворухнувся — і відразу скривився від болю.

— Вереск. Мене звуть Вереск, — прохрипів він.

— Я Морвен. Дивне у вас ім’я.

— У вас теж, — відповів він.

Він спробував підвестися, але з його вуст зірвався задавлений стогін.

— Ні, вам треба лежати.

— Я не можу… мушу йти… — він різко скинув ковдру і завмер. — Де мій одяг?

Його тіло прикривала лише біла тканина, яку я накинула, коли ми його рятували. У помаранчевому світлі вогню чітко вимальовувалася міцна, сильна постать. Тепер, коли загроза його життю минула, я не могла не помітити його привабливости. Усі думки про шви та кров розлетілися. Я відчула, як до щік приливає жар.

— Він був надто брудним, довелося зняти, — я відвела погляд, хапаючись за ковдру. — А тепер лягайте. Інакше шви розійдуться, й рана знову відкриється. Ви й так багато крові втратили.

Він, здається, вперше усвідомив свою безпорадність. Його фіалкові очі на мить потьмарилися гнівом, але він знову опустився на подушки.

— Не треба ставитися до мене, як до дитини, — гримнув він.

Мені він більше подобався, коли спав. І що це за тон?

— Мені б вистачило звичайного «дякую», пане. Але ж капризні діти цього не розуміють.

— Я не просив мене рятувати, — Вереск опустив погляд. — Пробачте… не хотів нагрубити. Обставини просто… погані.

— Військо Троянд розбите? — пошепки спитала я.

— Так.

— Ви один із лицарів?

— Ні. Той дублет не мій. Його дав мені генерал Сарген.

Хоча б не бреше.

— А що з генералом?

— Це допит, панно? Воєнні справи вас не стосуються. Хіба що генерал був для вас дуже близькою людиною.

Його тон, наповнений зарозумілою владністю, знову вибив мене з рівноваги.

— Генерал був гідною людиною, — мій голос став холодним. — На відміну від вас.

Я підвелася зі стільця.

— Отже, ви добре його знали.

— Так, ми… спілкувалися.

Двері позаду зарипіли.

— Бачу, наш незнайомець прийшов до тями, — промовила Ігна. — Морвен, вийдемо. Я хочу з тобою поговорити.

Який же цей чоловік зухвалий! Але в чомусь він мав рацію — я сама обрала за нього і взяла цей тягар. Що, треба було лишити його там?

Я вийшла в сіни. Ігна напружено протерла підборіддя, підбираючи слова.

— Дід Гліб повернувся. Каже, що військо Троянд розбито, а армія Гарнагату рушила далі. За кілька днів вони будуть тут. Цьому чоловікові небезпечно залишатися. Передусім — для нас. Навіть якщо ти сховаєш і спалиш дублет, поранений чоловік усе одно виглядатиме підозріло…

— І що робити? Винести його за межі селища? — запитала я.

Ігна зітхнула.

— Не краще все сказати мені прямо! — долинув голос Вереска з-за дверей.

Ігна увійшла до хати, а я — за нею. Ще не знала, що робитиму: боронитиму цього зухвальця чи віддам його долю на волю старої.

— Мене звуть Ігна, і це мій дім. Тут землі де Вета…

— Я знаю, де я, — перебив її Вереск. — Я піду за два дні. І не принесу вам неприємностей.

— Це все, що я хотіла почути, — суворо сказала Ігна. — Ходімо, Морвен. У нас багато роботи. Наш гість уже може про себе подбати.

***

Зухвалець лежав на канапі біля печі — вже одягнений у чисту сорочку та штани, а його вперті рухи встигли знову просочити пов’язки свіжою кров’ю.

Звісно, від допомоги він відмовився. Їв, ледь утримуючи миску з супом. Хоч і відновлювався швидко, сили повернуться не скоро. Як він збирається подорожувати? Це ж вірна смерть.