Розділ 3

Наступні кілька тижнів я регулярно відвідувала військовий табір. Моя робота перетворилася на тиху втечу, а генерал Харнінгер став її несподіваною частиною. Він намагався невміло залицятися — приносив гарячий чай замість польового супу чи розповідав якусь армійську історію, яка частіше закінчувалася збентеженням, ніж сміхом.

Він був щирим і гідним, і саме ця незвична простота в суворому воякові змушувала мене відчувати дивний тиск. Його увага була теплою й безпечною, але порожнеча в моєму серці не дозволяла відповісти. Я була вдячна, проте минуле, якого не пам’ятала, стояло між нами холодною стіною. Будь-яка близькість чи обіцянка були для мене неможливими — наче я зраджувала те, що колись залишила десь там.

Я відповідала посмішкою та чемною подякою, і генерал, здавалося, мовчки приймав ці кордони.

Осінь прийшла з холодними, похмурими днями. Одного такого ранку за мною не приїхала повозка. Натомість верхи на коні з’явився сам генерал. Він зупинився недалеко, але не підвів коня ближче. Його обличчя було напружене, мов висічене з каменю, а очі — сумні.

Він не промовив ані слова, лише дивився — наче хотів закарбувати мій образ у пам’яті. Я розуміла, що він прощається. Вони йдуть у бій, з якого можуть не повернутися.

Я так само не змогла нічого сказати. Не могла нічого обіцяти. І він це знав, і не вимагав. Його троянда весь цей час була зі мною — та, що не в’яне. Та, що застигла в часі.

А тоді він ударив чоботами в боки коня, різко смикнув поводами — і зник серед сірого пейзажу.

Він пішов, а в моєму серці утворилася діра — порожнеча, що з’їдала мене зсередини. Я мусила рухатися далі. Не можна більше чекати. Ніхто не прийде. Мене ніхто не шукає. Настав час подивитися правді у вічі.

Я знала, що Ігна не схвалить мого походу на цвинтар. Їй було вигідне моє становище: я була корисною і приносила до їхнього порогу гарний заробіток. Вона, як завжди, відмахнулася:

— Ти сама собі створиш клопіт, Знайдо.

Але зупиняти мене не стала.

Що не скажеш про діда Матвія, який став у дверях і не пускав мене, кричачи, що я «розворушу чудовиськ». Прямо сказав, що я дурна, бо «живі мерці лишають при собі те, що забрали».

Та їхній страх лише підживлював мою впертість. Не чудовиська закопали мене в могилі, сподіваючись убити. Це зробила людина.

Я взяла зі столу сухий букет польових трав, який Ігна завжди тримала над дверима — від «гулів і злої нечисті».

Цвинтар зустрів мене пронизливим, злим вітром. Жовто-багряне листя кружляло під ногами, наче голодні круки. Це місце було забутим: більшість надгробків похилилися від часу, але одна ділянка виглядала свіжою — земля тут була темною, щойно перевернутою.

Я опустилася на коліна. Надгробок був грубо витесаний, і на ньому — одне-єдине, нещасне ім’я: Луціан де Вет.

Він. Той самий. Наречений Проклятої Принцеси.

Мене поховали в його могилі. Я була лише річчю, підкинутою в чужу, тимчасову труну.

Я мушу знайти винуватця, і він понесе покарання. Але ніяких спогадів не спалахнуло. Проте десь мене чекає рідний дім, мати й батько. І той загадковий чоловік…

А якщо цього вже не існує? Якщо нема куди повертатися?

Тіло затремтіло.

У ту мить перші холодні краплі дощу вдарили мені в обличчя. Я підвелася — і саме тоді з густих заростей пролунав різкий тріск гілля, а за ним — низький, звіриний рик.

Гуль? Вовк?

Я міцніше стисла оберіг у пальцях. Неважливо. Не хотіла цього дізнаватися.

Кинулася бігти.

Легені палали вогнем, а проклятий цвинтар, здавалося, дихав мені в спину. Я впала за стовбур старого дуба й уперше випустила з пальців оберіг. Сухі трави розсипалися на мокрій землі.

Тиша. Ні рику, ні важких кроків. Я завмерла, притиснувшись до шорсткої кори, намагаючись приборкати тремтіння. Морок згущувався, дощ бив сильніше, перетворюючись на крижану зливу.

Крізь гул води почувся протяжний стогін — ледь вловимий, із болем. Це не був звір.

Я рушила на звук. Під розлогим деревом, у калюжі бруду й крові, лежав чоловік. Чорне, мов воронове крило, волосся прилипло до скронь. На ньому — червоно-чорний дублет із густої тканини. І там, де билося серце, була вишита троянда.

Я опустилася поруч. Провела пальцями по комірі й упізнала свій рівний, міцний шов.

Він розплющив очі на мить. Фіалковий погляд, повний здивування, ковзнув по мені. Дихав важко.

— Хто… ти?.. — прошепотів і знепритомнів.

Я б теж хотіла знати відповідь.

Його обличчя було білим, як полотно, а на боці темніла глибока, чорна рана. Треба було поспішати. Не вагаючись, я перекинула його руку собі на плече й, зібравши рештки сил, потягла його з холодного лісу до хати Ігни.

Дощ і мокра земля стали моїми союзниками: вода змивала сліди, запах крові тьмарився, і потвори нас не відчули. Інакше вони розірвали б нас удвох, а сухі трави вже не врятували б.

На узліссі чекала Ігна. Вона стояла, мов сіра примара, вдивляючись у темряву.