Розділ 2

— Морвен? — пролунав лагідний голос. — Морвен?

Хтось кликав… Мене?

Я примружила очі від яскравого світла.

Вітальня. Гарний дім. Багато квітів.

У повітрі пахло чаєм і свіжоспеченим хлібом.

Тепло. Я відчувала себе в безпеці. У спокої.

— Морвен!

Я вдома? Це мій дім?

Мати… Я згадала її голос. Але не пам’ятала обличчя.

— Морвен?

Я пройшла далі коридорами — жодних портретів, нічого, що могло б дати мені підказку. Вийшла до саду: голос вів мене туди.

— Ти мусиш згадати… — прошепотів хтось на вухо.

Чиїсь пальці холодною хваткою втиснулися в плечі.

— Згадай!

Потужна сила вдарила в спину, і я впала. Але не відчула під собою землі — продовжувала падати в темряву.

Важко дихаючи, я підхопилася на ліжку.

Серце гупало так гучно, що я чула його у вухах. На лобі виступив холодний піт, ковдра прилипла до шкіри. У голові закрутилася запаморочлива хвиля, і я схопилася за скроні.

Перед очима — та сама кімната. Тісна. Тиха. Лише запах сушених трав і жаркого ранку.

Морвен. Це моє ім’я. І десь у мене є дім, де чекають. Де тепло й затишно.

Що ж зі мною сталося? Хтось хотів мене вбити? Чому? Бо я зробила щось погане? Я погана людина?

З іншої кімнати долинали тихі звуки ножа. Ігна… Та жінка. Вона могла знати більше, але чомусь приховала від мене всю правду.

Я спробувала підвестися. Ноги відразу підкосилися, і я вчепилася за край ліжка так, що кістки пальців побіліли. Повітря хрипіло в горлі, груди зводило судомою. Кожен крок віддавався різким болем у скронях, наче всередині черепа хтось бив молотком.

Стіна була єдиною опорою. Серце билося надто швидко, немов намагалося вирватися з грудей і втекти першим. Паніка розросталася всередині: а що, як ноги підкосяться знову? Що, як я більше не встану? Що, як це — усе, на що здатне моє тіло?

Коридор здавався нескінченним. Я кусала губу до крові, щоб не застогнати, і відчувала на язику металевий присмак.

Нарешті я дісталася до кухні.

Ігна різала овочі й наспівувала пісеньку собі під ніс. Її рухи були надто спокійними, майже байдужими, тоді як моє тіло кричало від слабкості.

На вогні булькотів казанок, а з прочиненого вікна віяв прохолодний вітерець.

— Сідай, — промовила жінка, вказавши ножем на стілець біля столу. — Бачу, тобі вже краще. Хороший сон кращий за будь-які ліки.

Я майже впала на стілець. Дерево заскрипіло під вагою, м’язи зрадницьки здригнулися. Я сховала руки під стіл, щоб вона не побачила, як тремтять пальці.

— Ви не все мені розповіли, — мій голос лунав глухо й хрипко, наче крізь товстий шар тканини.

Ігна хмикнула.

— У хати тонкі стіни.

— Це правда? — я відчула, як у грудях наростає задуха, наче сама правда могла мене задушити.

Жінка спинилася; лезо ножа завмерло над морквою. Вона нарешті глянула на мене — повільно, важко.

— Що саме, дитино? Правда в тому, що тобі пощастило.

— У будь-якому разі дякую вам.

— «Дякую» нас не прогодує, — Ігна знизала плечима й знову взялася за ніж. — Доведеться відпрацювати. У цьому світі нічого задарма не буває, Знайдо.

— Мене звуть Морвен. Це єдине, що я згадала.

І справді — ця жінка свого не упустить.

— О, то добрий знак, — жінка примружила очі. — Значить, мозок постраждав не так уже й сильно.

— Я хочу знати все. Де я зараз? — голос мій зрадницьки хрипів. І водночас щось у мені благало: не згадуй…

Ігна гмикнула.

— Так багато питань, еге ж? — усміх її видалася тонкою, як лезо. — Це землі графа де Вета. Вже померлого.

Я відчула, як щось стисло груди.

— Прокляті землі… — прошепотіла я.

У пам’яті спалахнув уривок давньої історії. Прокляття принцеси Троянд… Луціан де Вет був її нареченим, але в день весілля, глянувши на неї, кинув наречену й утік. Кажуть, відтоді він ховався у віддаленому маєтку, куди прокляття теж знайшло дорогу.

— Такими їх вважають, — Ігна спокійно перерізала черговий овоч. — Але граф був радше нещасним і хворим чоловіком, ніж проклятим. А його землі — ідеальне місце для тих, хто хоче зникнути зі світу. Тут тобі нічого не загрожує.

— Він… помер?

— Так, — вона нарешті підняла очі й подивилася на мене пильно, майже холодно. — А тебе поховали в його могилі.

«Закопують тільки проблеми…» Я ковтнула слину.

— Ви хотіли пограбувати мертвого?