Розділ 1

Темрява і холод. А невидимі стіни стискали й давили, віднімаючи останні сили. І я не одразу зрозуміла — живу чи вже ні.

Повітря різало горло, ніби його давно не торкалися мої легені. Я хотіла закричати, та з моїх вуст вирвався лише сиплий шепіт.

Допоможіть… Я промовила це чи ні?

А тоді в мороці з’явилися руки, що схопили мене за шию й почали душити. У голові запаморочилося.

Чужі голоси згори здавалися нереальними — як відлуння сну.

І я з останніх сил закричала знову.

— Тихо… Тихо.

Тепла долоня торкнулася чола — і я відчула, як страх відступив.

Сон. Це був кошмар.

Горло палало від крику. Зробивши рваний вдих, я спробувала розплющити очі. Повіки були важкі, їх наче зшили невидимою ниткою.

— Поволі, дитино. Диво, що ти ще жива, — пролунав лагідний жіночий голос.

Нарешті світ почав промальовуватися. Спершу це була лише пляма світла, що мерехтіла й тремтіла, але поступово вона набула форми. З неї виступило обличчя: сіре, як попіл, волосся, елегантно зібране в пучок, глибокі зморшки на обвітреній шкірі.

І погляд. Важкий. Він оцінював мене. Не випромінював ані тепла, ані злості — лише сувору байдужість, яка чомусь лякала більше за все. Я шукала в ньому відлуння того голосу, але не знайшла.

Кімната була невеличка, з маленькою пічкою посередині. Від неї йшло тепло. Навколо пахло травами.

— Де я? — прохрипіла я, не впізнавши свій голос.

А чи це я говорила?

— Мене звуть Ігна, і це мій дім, — пролунав голос. — А хто ти?

— Я… — слова застрягли в горлі не через слабкість, а тому, що я не знала, що відповісти. У думках — туман, за яким я не могла згадати нічого про себе.

Хто я?

Холод охопив тіло й скрутився клубком десь на місці серця. Груди різко здійнялися, а я захапала повітря ротом.

— Що трапилося? Чому я тут?

Жінка витерла руки старим рушником і присіла на край ліжка.

— Ми знайшли тебе ледь живу, — промовила вона рівно, без співчуття й без цікавості. — Тобі пощастило, що я розуміюся на цілительстві.

Вона подала маленьке пожовкле дзеркальце.

— Подивися. Хтось добре приклався до твоєї голови.

Я тремтячими пальцями взяла важку, холодну річ і обережно піднесла її до обличчя.

Кого я зараз побачу? Це буду «я»? Якою мушу бути — гарною, молодою?

У відображенні — бліда жінка з темними колами під очима. А очі розгублені й налякані. Одне зелене, як соковита трава, друге — як небо. На щоці синяк, волосся вибивається з-під пов’язки чорними пасмами. Шкіра вкрита подряпинами, губи потріскані.

Це… я?

Голова раптово занила ще сильніше. Я інстинктивно підняла руку й торкнулася бинтів. Під тканиною — припухлість і різкий біль. Я різко відсмикнула пальці, ніби обпеклася.

— Ви не знаєте мене? — прошепотіла я.

Жінка на мить завмерла, вдивляючись у мої очі.

— Ні. Як і ніхто з місцевих. Твої б очі ніхто не забув би.

Я пам’ятала, що зараз середина літа, як приготувати м’ясне рагу й багато інших дрібниць. Але нічого не могла згадати про себе — ні імені, ні образів. Наче весь мій світ хтось стер одним рухом.

— Пам’ять повернеться. Але не поспішай, — жінка нахилилася ближче, її очі спалахнули в тіні. — Бо іноді краще й не знати, ким ти була.

Вона підвелася, взяла зі столу миску й рушник.

— Відпочивай. Я принесу тобі супу.

Двері рипнули, і я залишилася сама. Лише потріскування печі нагадувало, що я вже не сплю.

Я залишилася з дзеркальцем у руках. Мої пальці знову ковзнули до голови — обережно, повільно. Кожен дотик віддавався тупим болем, і разом із ним виринав уривок: тісна темрява, глухі голоси згори, холод, від якого неможливо вдихнути… Я здригнулася й відкинула дзеркало на ковдру.

Ні. То був сон. Просто кошмар.

Але серце билося надто швидко, щоб у це повірити.

Відчуття… Вони були занадто реальними.

— Прокинулася? — долинув шепіт з-за дверей.

Я здригнулася. Там був ще хтось. Чоловік.

— Так. Але ще слабка, — відповіла жінка.

— Сказала щось?

— Ні…

— Дідько, Ігно! — хрипко вилаявся чоловік. — Людей просто так не ховають! Та ще й у чужих могилах! Ховають… проблеми! А ми притягли її додому!

Моє серце вдарило так, ніби хотіло вирватися з грудей.

Про що це він? Де вони мене знайшли?

У могилі?

Пальці мимоволі стиснули ковдру, нігті вп’ялися в тканину. У скронях запульсувало, в горлі піднялася нудота.