Пролог

Ніч тягнула за собою темні хмари, що пливли небом, наче хвилі шторму. Вітер свистів у гіллі, немов попереджав про бурю.

Червоне світло блискавки відбилося на сірих надгробках і на мить відкинуло дві тіні, які спритно просувалися поміж могил.

Дерев’яні колеса заскрипіли, але гуркіт грому заглушив цей звук. Жінка зупинилася біля білого каменя — ще вологого й чистого, наче його встановили лише вчора. Вона нахилилася, вдивляючись у свіжо вибиті літери: «Луціан де Вет». Той самий наречений принцеси Троянд, що втік з-під вінця, коли прокляття прокинулося, але й тут його наздогнало та мучило довгі роки.

Дід, що йшов за нею, нервово смикнувся. Земля тут була ще сирою, не встигла порости травою, тоді як інші могили занепали — забуті й обшарпані часом.

Жінка махнула чоловікові. Той узявся за лопату й почав копати, відкидаючи землю вбік.

Суворі очі старої не зводили погляду з кладовища, вишукуючи небезпеку серед тіней.

— Може, зміниш мене? — прошепотів чоловік, витираючи піт зі зморшкуватого чола.

— Немає часу на балачки, — різко обірвала жінка. — Потвори можуть повернутися будь-якої миті.

— Удвох було б швидше, — буркнув він, але лопата й далі врізалася в землю.

— Хтось мусить стояти на чатах. Давай швидше.

Блискуче лезо лопати раз по раз спалахувало у відблисках блискавки. Чоловік невдоволено бурмотів, проте копав далі, відкидаючи темну, важку землю, що з кожним ударом видавала глухий, тривожний звук.

Дерева поряд наче застогнали під силою стихії, але жоден м’яз не здригнувся на обличчі старої.

Грім ударив знову. І в короткій тиші вона почула крик — ледь вловимий голос, що кликав на допомогу.

— Ти чув? — прохрипіла вона, ледве стримуючи подих.

— Що? Потвори? — дід схопив стару за лікоть, очі його широко розплющилися від жаху.

— Ні. Голос…

— Це місце прокляте! Це по нас іде прокляття Троянд!

Дід кинув лопату й кинувся вилазити з ями. Але стара спинила його, добряче зарядивши ляпаса.

— Замовкни! — шикнула. — Немає тут прокляття! Берися копати далі, або помремо з голоду!

І знову долинув крик, що загубився серед гуркоту бурі.

— Це ж може бути упир, — дід знову вчепився їй у лікоть. — Зробив собі схованку.

Вона стояла непохитно, мов камінь.

— Мовчи й копай. Хто б там не був — це наш улов.

— Ти що, сказилася?

— Давай швидше! Чую, це буде краща знахідка. Коли моя чуйка мене підводила?

Дід потер бороду, схопив лопату й продовжив.

Удар — метал глухо вдарився об дерево.

— Копай далі, — суворо наказала жінка. Її очі блищали в темряві, наче два палаючі вуглики.

Знову й знову лопата врізалася в землю, аж поки не оголила край труни, збитої зі старої деревини.

— Відкривай, — наказала жінка, і чоловік слухняно відкинув кришку.

Усередині, мов у саркофазі, лежала молода дівчина.

— До... поможіть, — прошепотіла вона, її голос був слабким, наче далекий відгомін. Очі спалахнули в темряві: один — як смарагд, інший — як сапфір.

Голова впала набік, відкриваючи глибоку рану на скроні. Дід завмер, відступив, руки його затремтіли. Це не був упир і не потвора — але й не просто дівчина. Ніхто живий не міг отак говорити з могили.

Стара нахилилася нижче, всміхнулася:

— Навіть мертві не лежать спокійно в цій землі.