22

Лі Юньсі

Весілля гуляли до глибокої ночі.

Після того як забрали отруту, свідків і двох убивць, старий Чжао Кун наказав святкувати далі — на зло тому, хто хотів зіпсувати цей день. «Хай ворог знає, — гримів він, — що в домі Чжао навіть отрута не зупиняє весілля!» І всі таки продовжили гуляння, пили, співали, били в барабани, і таки ці двоє старих генералів перепили всіх молодих, і Лі Фей заснув під столом, обійнявши глек, а пані Вень пішла останньою, поплескавши мене по щоці сухою рукою й шепнувши: «Добре ловиш, лисеня. Приходь навесні — доловимо разом».

А тоді нас нарешті залишили самих.

Наші покої — покої молодого подружжя — були прибрані червоним. Червоні запони, червоне покривало, вишите качками-мандаринками, що беруть пару на все життя. Скрізь — ліхтарі. Десятки паперових ліхтарів, круглих, теплих, і серед них дві весільні свічки — драконова й феніксова, які запалили при обряді й які мали горіти всю ніч.

Я стояла посеред цього червоного світла, у важкому весільному вбранні, у короні-феніксі, і раптом відчула, як два дні напруги, весь цей день пасток і отрути, навалилися на мене разом. Ноги ослабли.

Мінлей помітив як змінився мій настрій.

— Сядь, — сказав він тихо, підводячи мене до краю ліжка. — Ти від світанку на ногах. Ти врятувала нам обом життя сьогодні. Дозволь собі хоч тепер видихнути.

— Я не маю часу на відпочинок. — сказала я. — Ти ж знаєш.

— Знаю. — Він опустився переді мною навпочіпки, щоб бути на одному рівні з моїми очима. — Тому й нагадую. Сьогодні ти можеш. Тут, у цій кімнаті, немає ні князя, ні отрути, ні свах. Тут тільки ти і я, і дві свічки, і ціла ніч попереду. — Він узяв мою руку. — Ворог лишився за дверима, Юньсі. За одну нічого не зміниться.

За звичаєм, ми мали спершу випити «чашу єднання».

Ту саму, яку хотіли отруїти на весіллі. Слуги принесли нову — чисту, перевірену, дві чаші, зв'язані червоною ниткою. Мінлей налив вина.

— Кажуть, — мовив він, подаючи мені одну чашу, — молоді п'ють це вино, переплівши руки. Щоб долі відтепер сплелися так само.

Ми переплели руки — його права з моєю, і кожен пив зі своєї чаші через це сплетіння. Вино було солодке, тепле. Я дивилася на нього поверх краю чаші, і червоне світло ліхтарів падало на його обличчя, на новому шрамі через брову, на штормових очах, що дивилися тільки на мене.

Він мовчав. А тоді підняв руку й почав знімати з мене корону — обережно, підвіску за підвіскою, шпильку за шпилькою, ніби торкався чогось безцінного й крихкого.

— Тоді дозволь і мені, — сказав він тихо, — побачити тебе всю. Без корони. Без червоного. Без твоєї броні. — Важка корона-фенікс лягла на столик. — Я два роки уявляв не наречену під вуаллю, Юньсі. Я уявляв тебе. Просто тебе.

Він виймав шпильки з мого волосся одну за одною, і важкі чорні пасма спадали мені на плечі, на спину. Його пальці були обережні, повільні. Він не поспішав.

Був іще один звичай, про який я не думала, доки він не взяв зі столика маленькі ножиці.

«Злиття волосся». Молоді відрізають по пасму зі своїх голів і сплітають їх разом, зв'язують червоною ниткою й ховають — на знак того, що відтепер вони «зв'язані волоссям», одне ціле, до сивини й далі.

Мінлей відрізав пасмо свого чорного волосся. Тоді, дуже обережно, взяв пасмо мого.

— Дай сюди, — сказала я.

Він подав. І я сама сплела їх — його й своє, чорне з чорним, своїми пальцями, що вміли тримати шаблю й пензель, а тепер училися новому, сплітати два життя в одне. Я зв'язала їх червоною ниткою і вклала йому в долоню.

— Тримай, — сказала я. — Ти надійніший. Я вічно щось гублю.

— Ти нічого не губиш, — сказав він, стискаючи пасма в кулаці. — Ти просто робиш вигляд, що можеш дозволити собі втрату. Щоб не боятися. — Він подивився мені в очі. — Але я бачу тебе, Юньсі. Я бачу, як міцно ти тримаєш те, що любиш. Ластівку. Матір. Батька. Мене. — Він поклав сплетене волосся до себе за пазуху, до серця. — І я триматиму так само міцно. Обіцяю. Не мечем — цим.

Він притулив мою долоню до своїх грудей, туди, де під тканиною лежало наше сплетене волосся й билося його серце.

Я відчула, як воно б'ється — швидко, зовсім не спокійно, попри весь його спокій зовні.

— Ти хвилюєшся?

— Дуже, — зізнався він, і кінчики його вух почервоніли, як тоді, на святі ліхтарів. — Я, який не змигнув оком під стрілами. Сьогодні хвилююся, як хлопчисько. — Він криво всміхнувся. — Бо стріли це просто. А ти це все.

***

Драконова й феніксова свічки горіли яскраво, не поступаючись одна одній.

Я помітила це і всміхнулася. Стара прикмета казала: чия згорить першою, той раніше піде. А наші горіли врівень, промінь до променя, ніби змовилися не залишати одне одного самого.

Ліхтарі кидали на стіни теплі рухливі тіні. За вікном стояла тепла літня ніч, сюрчали цвіркуни, і десь далеко, у місті, ще догулювали люди.

А тут, у кімнаті було тихо.

Мінлей підвівся, підійшов до вікна й почав гасити ліхтарі — один за одним, лишаючи тільки весільні свічки, щоб не порушити прикмету.

— Не всі гаси.— сказала я.

Він обернувся.

— Лиши кілька, — сказала я тихо, і сама здивувалася власному голосу. — Я не хочу в темряві. Я... — я затнулася, і вперше за весь цей день, за всі ці роки, дозволила собі бути не стратегом, не воїном, а просто жінкою, якій страшно й цікаво водночас.

Він зрозумів.

Він лишив ліхтарі горіти — теплі, золоті, і повернувся до мене, і в цьому золотому світлі не було нічого від того холодного, темного, мертвого, що я знала колись. Тільки тепло. Тільки він.

Він підняв мене на руки — легко, як підіймають щось найдорожче,  і поніс до червоного ліжка, вишитого качками-мандаринками, під запони кольору стиглої сливи.

— Я боюся, — прошепотіла я йому в шию, і це була правда, якої я не казала ще нікому в двох життях. — Не тебе. Я боюся бути щасливою. Бо за щастям завжди приходило...