20

Лі Юньсі

Весільний ранок почався затемна.

«Наречену вбирають до світанку, бо щастя приходить разом із першим променем, і треба зустріти його готовою».

Мене підняли, коли небо на сході ще тільки блідло, і почалося те, до чого готуються все дівоче життя,  а я готувалася до цього двічі. В двох моїх життях.

Спершу — купіль.

Мене скупали у воді, настояній на пелюстках грейпфрута й полину, щоб змити з нареченої все старе, весь дівочий пил, усі нещастя минулого. Мати сама лила воду мені на плечі з мідного ковша, і я думала якби ж ти знала, матінко, скільки старого мені треба змити. Не одне дівоцтво — ціле життя, що скінчилося шовковим шнуром на шиї...

Потім було «розчісування волосся» — обряд, який роблять напередодні або на світанку, і який доручають тільки найщасливішій жінці роду, тій, у кого живі й чоловік, і діти, і батьки, «жінці повної долі», щоб її щастя перейшло на наречену.

Такою в нас була двоюрідна тітка та сама, що колись зітхала про мою незаміжність. Тепер вона сяяла, поважна від довіреної честі, і водила гребенем по моєму волоссю, примовляючи стародавні слова, кожне з яких я знала напам'ять із того життя:

— Один змах гребеня, від початку й до кінця. — Гребенем зверху вниз, повільно. — Другий змах до сивого волосся разом. Третій змах синів і онуків повен дім. Четвертий спокою й достатку до старості.

Чотири рухи. Чотири побажання. У тому житті наді мною теж їх промовляли і жодне не збулося. До сивого волосся я не дожила. Дім мій спорожнів. А «від початку й до кінця» обернулося шнуром на горлі.

"Цього разу, — думала я, поки гребінь розчісував моє волосся, — цього разу хай збудеться. Хоч би заради матері, що дивиться на мене з-за плеча тітки й плаче, не ховаючись."

Потім прийшла черга обличчя.

Мені виголили тонкий пушок на чолі й скронях червоною ниткою — «кайлянь», відкриття лиця, так із дівчини роблять жінку, натягуючи скручену нитку й вискубуючи волосинки. Боляче, як завжди боляче стати кимось новим. Нафарбували чоло жовтим, наклали рум'яна, підвели брови «метеликом». А посеред чола намалювали «хуадянь»  червону квітку-мітку, знак нареченої.

Я дивилася на себе в бронзове дзеркало й майже не впізнавала. З полірованої міді дивилася наречена — червона, золота, чужа. Красива. Приречено красива.

І десь за цією красою, у сусідній кімнаті, чекала своєї черги вбирати мене жінка на ім'я Су Цзяо.

***

Її привели, коли надійшов час одягати вбрання.

Су Цзяо майже не змінилася за два роки пряльні хіба схудла, і руки стали грубші, і на м'якому колись обличчі залягла тінь. Але очі лишилися ті самі, цупкі, уважні, ласкаві зверху й холодні на дні. Ті самі очі, що дивилися на мене, коли шнур затягувався.

Вона вклонилася, низько, покірно, ідеально для служниці.

— Панно Лі. Для мене велика честь помагати вам у цей день.

Я подивилася на неї в дзеркало, не обертаючись.

— Су Цзяо, — сказала я лагідно. — Дивне ім'я. Мені колись снилася жінка з таким іменем. Дуже погана жінка. Вона сиділа в кріслі й дивилася, як мене вбивають.

Руки Су Цзяо, що потяглися були до весільного вбрання, завмерли.

Лише на мить. Вона була добра акторка, у тому житті дурила мене три роки. Мить і руки знову рухалися, розправляючи червоний шовк.

— Панні наснилося щось лихе перед весіллям? — проспівала вона. — Це на добро. Погані сни перед святом забирають нещастя.

— Може, й на добро, — сказала я. — Побачимо, чиє нещастя вони заберуть.

Наші погляди зустрілися в бронзовому дзеркалі.

І вона зрозуміла, що я знаю. Не що, але знаю. Я побачила, як на самому дні її очей ворухнувся страх.

А ще я побачила те, чого вона не могла приховати, короткий, мимовільний погляд убік на широкий рукав власної сукні. Туди, де явно щось було сховане.

Я знала цей рух. Так дивляться на приховану зброю. Голку, змочену отрутою. Шпильку. Щось мале, чим можна кольнути наречену, вбираючи її, так, щоб потім сказали "панна зомліла від хвилювання, буває, весілля виснажує".

Мудрі кажуть: «Змію пускають до себе в рукав тільки раз. Хто пустив удруге — сам собі кат».

Я не збиралася пускати її вдруге.

— Знаєш що, — сказала я, підводячись і повертаючись до неї лицем. — Вберуся я сьогодні сама. Тобто не сама з матір'ю й тіткою. А ти, Су Цзяо, посидь отут, зі мною поряд, на цьому ослінчику. Просто посидь. Складеш мені компанію.

— Але ж, панно, мене прислали помагати…

— Я знаю, хто тебе прислав. — Я сказала це тихо, дивлячись їй просто в очі. — І ти лишишся при мені весь день. Не відходитимеш ні на крок. Вбиратимеш мене, стоятимеш поряд на поклонах, поїдеш зі мною в ношах. Увесь день, Су Цзяо, ти будеш там, де я тебе бачу. Бо якщо ти справді прийшла помогти нареченій — тобі ж буде за честь. А якщо ні... — я всміхнулася, — то поряд зі мною тобі буде найбезпечніше. Повір жінці, якій ти колись снилася.

Її обличчя посіріло під рум'янами.

А в дверях, ніби ненароком, стали двоє тихих чоловіків у сірому  люди цензора Веня, яких я попросила бути при вбранні нареченої. Су Цзяо побачила їх. І зрозуміла, що з рукава свого вона вже нічого не дістане бо за кожним її рухом стежать четверо очей, які не купиш і не залякаєш.

Мисливець прислав стрілу. А я не стала ухилятися. Я взяла стрілу в руки й піднесла її до світла, щоб усі бачили, хто її пустив.

***

І тоді, нарешті, було вбрання.

Мати й тітка вбирали мене вдвох, а Су Цзяо сиділа поряд на ослінчику, бліда, під наглядом, і дивилася, як з мене роблять наречену.

Спершу нижні шати, білі, як личить. Потім верхня сукня, важкий червоний шовк, гаптований золотими феніксами, тими самими, яких мати вишивала ночами, коловши пальці. Фенікс птах нареченої, як дракон птах нареченого, разом вони дракон і фенікс, найщасливіша пара під небом. Пояс, розшитий перлами. Черевички, гаптовані півоніями.