Лі Юньсі
Мудрі кажуть: «Хто наставив пастку, той дивиться, куди її ставить, і не бачить, що стоїть у ній сам».
Усю ніч після попередження гірського звіздаря я не спала. Не від страху, я вже давно навчилася не марнувати ночі на страх.
Я все думала.
Князь Юань знав, що звіздар назве початок літа. Отже, очевидно що він уже підготує там свою пастку . Отруєне вино, підкуплений слуга, «випадкова» пожежа, підкинуті листи — я не знала, що саме, але знала напевно початок літа буде не простим.
Проста людина зробила б очевидне, змінила б дату. Обрала б іншу, щоб ошукати мисливця.
Але і я не проста людина.
Змінити дату — це втекти. А втеча нічого не доводить. Утечеш раз, утечеш удруге, а він плестиме далі.
Ні. Я не втечу від його пастки.
Я приведу до неї свідків.
***
Обряд «цін ці» — прохання про дату — це коли рід нареченого через сваху питає рід нареченої, чи згодні вони на день, який обрали звіздарі. Здавалося б, дрібна формальність. Але саме в неї я вирішила вплести свою гру.
Вранці я пішла не до Мінлея й не до батька. Я пішла до пані Вень.
Дружина цензора приймала мене, як завжди, у саду. Слива над лавою вже відцвіла, зате розпустилися півонії, рожеві, червоні, п'янкі.
— Лисеня, — сказала стара замість вітання. — Ти вся аж світишся. Або закохалася до нестями, або задумала якусь капость.
— І те, і те, пані Вень.
Я розповіла їй усе. Про звіздаря, підкупленого на першому звіренні. Про гірського майстра Хе, якого не купили, тож його попередили, що дату вже знають. Про те, що на початку літа хтось наготував пастку.
Я не назвала князя. Не тому, що не довіряла старій, а тому, що ім'я крові Сина Неба, сказане вголос без доказу, вбиває того, хто його вимовив, швидше за меч. Пані Вень і сама це знала. Вона слухала мовчки, і старече обличчя ставало все жорсткішим.
— Отже, — сказала вона нарешті, — хтось високий не хоче цього весілля. Такий високий, що купує звіздарів і залякує гірських самітників. — Вона примружилася. — І ти прийшла не питати, що робити. Ти вже знаєш. Ти прийшла по мене. По моє ім'я і по чоловікові вуха. Кажи, лисеня, яку капость ти задумала?
— Хай весілля буде на початку літа, — сказала я. — Саме на ту дату, яку чекає ворог. Не змінюймо нічого.
Стара підняла брови.
— Ти хочеш сама ступити в пастку?
— Я хочу, щоб пастка спрацювала на очах у тих, кого ворог не зможе купити чи залякати. — Я нахилилася ближче. — На весіллі доньки генерала Лі й сина генерала Чжао буде пів столиця. І я хочу, щоб серед гостей були люди вашого чоловіка-цензора. Не арешт, а просто дивитися. Записувати. Бо той, хто наготував пастку стане видимим. Не мені одній. А всій столиці.
Пані Вень довго мовчала. А тоді засміялася — сухо, задоволено, як стара лисиця.
— Ти хочеш зробити з власного весілля капкан, — сказала вона. — Наживка — ти сама. А мисливець, певний, що полює, сам вийде на світло. — Вона похитала головою. — Тридцять років я при дворі, дитино, а такого нахабства ще не бачила. Ти з віком станеш найнебезпечнішою жінкою Піднебесної.
— Одне одному не заважає, пані Вень.
— Не заважає, — погодилась стара. І простягла суху руку. — По руках, лисеня. Мій чоловік дасть тобі очі. А я особисто прийду на твоє весілля — подивитися, як ти ловиш вовка на власну весільну сукню.
***
Дату обрали, як і передбачив ворог, на початок літа. Майстер Хе назвав щасливий день, рід Чжао прислав через сваху прохання, батько дав згоду. Усе за звичаєм, усе на видноті. Ніби ми нічого не підозрюємо.
Я розповіла план Мінлеєві того ж вечора, у зброярні.
Він слухав, і на вилицях у нього грали жовна.
— Ти робиш із себе наживку, — сказав він, коли я скінчила. — На нашому весіллі. Ти розумієш, що він може вдарити по-справжньому? Отрута це не лист. Підпал це не плітка. Він може тебе вбити, Юньсі. Просто там, у червоній весільній сукні.
— Може, — сказала я спокійно. — Але не вб'є.
— Звідки така певність?
— Бо вбити наречену на весіллі двох генеральських родів, при півдворі, при людях цензора — це не тиха пастка. Це відкрита війна. А він до неї ще не готовий, ти сам казав. — Я підійшла ближче. — Він муситиме діяти тонко. Отрута, яку спишуть на несвіжу страву. Пожежа, яку спишуть на впалий ліхтар. Щось, що можна назвати нещасним випадком. А те, що можна назвати випадком, можна й піймати за руку, якщо стежити. Він гратиме обережно, Мінлею. А обережний гравець на чужому весіллі лишає більше слідів, ніж сміливий.
Мінлей дивився на мене довго. А тоді зробив те, чого я не чекала узяв моє обличчя в долоні й притулився чолом до мого чола.
— Я ненавиджу, коли ти маєш рацію, — сказав він тихо. — Бо це завжди означає, що ти знову йдеш туди, де небезпечно, і я не можу тебе спинити.
— Ти не мусиш мене спиняти, — сказала я. — Ти можеш стояти поряд. Ти мій меч на цьому весіллі, Мінлею. Я довіряю лиш тобі.
— Гарний вийде союз, — пробурмотів він у моє чоло, і я почула, що він усміхається, хоч і невесело.
Ми стояли так, чоло до чола, у холодній зброярні серед заліза, і між нами вже не було ні страху, ні недомовок — тільки ця дивна, тепла певність двох людей, які вирішили зустріти бурю разом, а не ховатися від неї нарізно.
***
А потім було затишшя.
Ті кілька тижнів перед весіллям я згадувала потім усе життя бо це були найтихіші, найсвітліші тижні обох моїх життів.
Мати шила мені весільне вбрання — сама, не довіряючи кравчиням, засиджуючись до ночі при свічці. Червоний шовк, гаптований золотими феніксами. Вона колола пальці, бурчала, що очі вже не ті, а потім розправляла шитво на колінах і всміхалася так, що мені стискало серце.
Лі Фей вирізьблював мені весільний дарунок — таємно, ховаючи від мене брусок, точнісінько як колись, у дитинстві, коли робив ту першу ластівку. Я вдавала, що не помічаю.
#2003 в Любовні романи
#486 в Любовне фентезі
#55 в Історичний любовний роман
Відредаговано: 24.09.2026