Тринадцята глава. Володарі фортуни

Ще не встиг сивий, як юдейська скеля, час затерти у пам’яті єрусалимських кумушок весілля безбожного царя Ахаза, а у царському теремі вже заходилися хапатися за голови — хоча, які там голови, коли від страху перед новими вигадками володаря німіла вся знать! Скажімо простіше: там заходилися панікувати. Ахаз, правитель Юдеї, якого навіть власні домашні осли поважали менше, ніж сусідського барана, надумав завести у столиці таку моду, що куди там тій заморській ассирійській вигадці. Замість того щоб тихо-мирно правити, збирати податки та сваритися з тещею, цей коронований премудрик вирішив, що старі боги предків — то нудота несусвітня, від якої тхне сивою давниною та сухими коржами. Йому, бачите, забажалося містики з вогником. І вогник той за палацом розвели такий, що вночі єрусалимські півні забували, з якого боку сходить сонце, і кукурікали прямо на мідну лисину величезного боввана Молоха.

А бовван той, треба сказати, був штукою надзвичайною. Кував його місцевий коваль, який від уродженого переляку чи то від зайвого ковтка фінікового вина приробив ідолу такі витріщені мідні баньки та таку широку пащу, що туди без зусиль пролізла б добра засмажена свиня — якби тільки юдеям дозволялося ті свині їсти. Сам Молох сидів на долині Гінном, наче великий запечений рак, і постійно вимагав гаряченького. Ахаз же, палаючи не стільки релігійним екстазом, скільки повним зневодненням глузду, не придумав нічого кращого, як приносити цьому мідному пузаню в жертву власних дітей.

Маленький принц Єзекія, котрому на ту пору ледь виповнилося шість рочків, сидів під царським ліжком і гриз сушену інжирину, коли з долини Тофета знову донісся такий гуркіт барабанів, наче сотня скажених відьом заходилася бити кочергами у порожні казани. Це Ахаз повів старших братів Єзекії знайомити з прогресивним божеством. Шалені жерці, обвішані сухими козячими хвостами та брязкальцями, так завзято танцювали навколо розпеченого ідола, що в одного з них на ходу відвалилася штучна борода прямо у вугілля, додавши до загального масштабного смороду виразний запах горілої вовни. Єзекія крізь щілину в сандалових дверях бачив, як небо над долиною ставало багровим, наче розлитий буряковий квас, а дим крутився такими химерними стовпами, що навіть найсміливіші царські стражники таємно плювали через ліве плече, сподіваючись, що це вбереже їх від нічного переляку.

Братів спалили. Зате Ахаз повернувся у палац із таким гордим виглядом, наче власноруч обікрав єгипетського фараона.

Катастрофа підкралася з іншого боку царських покоїв, де сиділа Авія — мати маленького Єзекії та донька старого, як єрусалимський мур, священника Захарії. Якщо Ахаз вірив у мідних раків, то Авія вірила в істинного Бога та у виховну силу доброї сироїдної лози. Коли п’яний від диму й гордощів Ахаз завалився до неї, вимагаючи, щоб і наступного сина віддали на прогрів до Молоха, Авія зустріла його з таким поглядом, від якого у царя миттєво протверезіла навіть ліва п’ята. Вона не стала влаштовувати сцен, бо жінка була вихована. Вона просто взяла важку глиняну амфору з-під оливкової олії — штуку солідну, вагою в добрий талан — і так лагідно опустила її на царську корону, що та втиснулася Ахазу прямо по самі вуха. Цар лише крекнув, наче мішок із зерном, упав на мозаїчну підлогу й заснув найправеднішим сном, тихо пускаючи бульки у пилюку.

З того дня дитинство Єзекії перетворилося на суцільний підпільний детектив. Мати ховала його по таких кутках палацу, куди навіть миші боялися зазирати без ліхтаря. Поки батько-цар будував нові жертовники й намагався домовитися з ассирійськими чортами про військовий союз, Авія тягала малого принца за вуха до таємної комірчини під храмом. Там, серед старих мітел, поламаних свічників та сушених пучків ісопу, вона вчила його закону Мойсея.

Містика в тій комірчині стояла така, що аж у роті солодко ставало. Іноді, коли хлопчик засинав на купі старої овечої вовни, йому здавалося, що самі стіни храму дихають. Старі сувої, покриті пилом століть, шелестіли у темряві без жодного протягу. Єзекії ввижалися величні крилаті постаті, які сиділи на скринях із храмовим золотом і щипали пальцями струни невидимих арф, налаштовуючи їх на сумний, але переможний лад. Один із таких привидів — старий, лисий, із бородою, подібною до ковили — якось уві сні підійшов до хлопчика, дав йому щигля по носі й пообіцяв, що коли той виросте, всі мідні ідоли в Юдеї плакатимуть гіркими сльозами від звичайного ковальського молота. Єзекія прокинувся, чхнув від пилу, але носа свого подряпаного про всяк випадок помацав — боліло так, наче щиголь був цілком матеріальним.

Ахаз тим часом котився похилою лінією ідолопоклонства з такою швидкістю, що за ним не встигали записувати навіть придворні хроністи. Під кінець життя він заколотив двері Божого храму цвяхами, заявивши, що там завелося забагато павуків і занадто мало прогресивної думки. Натомість він розставив жертовники на кожному перехресті Єрусалима. Дійшло до того, що порядній людині не було де спіткнутися — обов’язково влітала носом або в миску з попелом, або в купу язичницьких тельбухів. Місто занурилося у суцільний морок, де вдень торгували фальшивими оберегами від пристріту, а вночі з долини Гінном доносився такий регіт диких кіз та п’яних жерців, що навіть домашні голуби на дахах тулилися один до одного, ховаючи голови під крила від гріха подалі.

Маленький Єзекія ріс, дивлячись на це безумство через вікно своєї таємної кімнати. Він бачив, як його батько, колись пишний царьок, перетворився на мумію, яка боялася власної тіні й скрізь бачила ассирійських шпигунів. Однієї дощової ночі, коли грім гримів так, наче на небі ламали старі вози, Ахаз раптом закричав, що Молох прийшов за боргом, схопився за серце й гепнувся посеред зали прямо у калюжу розлитого жертовного вина. Корона злетіла з його голови й покотилася по підлозі, брязкаючи, аж поки не зупинилася біля сандалій шістнадцятирічного Єзекії. Хлопець подивився на золото, потім на синє від страху обличчя покійного батька, і вперше за багато років усміхнувся — так, як усміхається людина, що збирається влаштувати у домі велике генеральне прибирання.