Десята глава. Тінь за троном

Яке дивне, невимовне, прохолодне затишшя опускається на священні пагорби Шіло, коли вечірня заграва догорає над ковчегом, а сизий дим від вечірньої жертви ліниво, мов сонні хмари, тягнеться до синього неба! У ці благословенні дні, коли весь Ізраїль сходився на щорічне поклоніння, серед галасливого натовпу пастухів, що пригнали свої отари, та поважних мужів у довгих вовняних шатах, стояла жінка на ім'я Ганна. Серце її, передчасно випалене невимовним болем, було схоже на кам'янисту пустелю, бо лоно її роками залишалося закритим, а друга дружина її чоловіка Елкани, плодюча Пеніна, щохвилини точила її душу уїдливими докорами та зневажливими усмішками, вихваляючись своїми синами й доньками. Навіть найкраща, подвійна частина жертовного м'яса, яку люблячий чоловік зі сльозами на очах клав перед своєю улюбленою Ганною за святковим столом, не могла розрадити її туги — вона не їла, плакала і лише дивилася на далеку завісу святині, де перебувала слава Всевишнього.

Не витримавши більше наруги та важкого погляду суперниці, Ганна тихо підвелася з-за столу і самотньою тінню рушила до самого входу в скинію Господню, де на високому сідалищі біля одвірка нерухомо, мов давня кам'яна статуя, сидів сивобородий первосвященник Ілій. Жінка впала навколішки прямо у придорожній пил, і вся її багаторічна туга вирвалася назовні гіркими, невтішними риданнями, що струшували її худі плечі. Вона молилася лише серцем, у палкому внутрішньому вогні, так що губи її безсило ворушилися, але голосу не було чутно серед вечірнього гомону пастухів. У цій страшній, мовчазній благальній молитві вона склала небу велику і нелюдську обітницю: якщо Господь зглянеться на її скорботу і дарує їй сина, вона віддасть його Богові на всі дні його життя, і залізо бритви ніколи, жодного разу не торкнеться його голови.

Старий Ілій, чиї очі вже застилала стареча сліпота, довго спостерігав за дивними рухами її уст і, сприйнявши її глибоке релігійне потрясіння за звичайне хмільне безсоромство після весільного бенкету, почав суворо докоряти їй за нестриманість у святому місці. Проте, коли жінка з глибокою покірністю і тихим смутком відкрила йому, що душі її не торкалася жодна крапля сильного напою, а серце її просто стікає кров'ю від невимовного горя, серце старого жреця здригнулося від сорому й жалості. Він підняв свою важку, тремтячу руку над її головою і відпустив її з миром, закликавши благословення Бога Ізраїлевого на її таємне прохання, після чого обличчя Ганни раптово просвітліло, мов сонце після бурі, і вона повернулася до свого чоловіка, вперше за багато місяців розділивши з ним хліб і радість.

Минув призначений час, і заговорило праведне лоно: у скромному домі в Рамі народилося немовля, якому щаслива мати дала ім'я Самуїл, що означало «випрошений у Бога». Кожного наступного року, коли Елкана з усім домом вирушав до Шіло для складання обітниць, Ганна залишалася вдома, лагідно вигодовуючи хлопчика і щоночі перебираючи пальцями його м'які, золотисті кучері, які з кожним місяцем ставали дедалі довшими. Коли ж дитина підросла і відлучилася від материнських грудей, Ганна, стримуючи плач, що розривав серце, взяла трирічного бичка, міру добірного борошна, міх міцного вина і повела свого маленького Самуїла назад до святині. Вони привели отрока до старого Ілія, і мати, нагадуючи жрецеві про свої колишні сльози, назавжди передала дитину для служіння при скинії, залишивши хлопчика в білому лляному ефоді серед похмурих завіс святого місця, де йому судилося вирости найбільшим пророком своєї зневіреної доби.

Яка глибока, майже мертва тиша запанувала над мовчазними дворами Шіло, коли нічна темрява повністю проковтнула навколишні пагорби, а важкі завіси скинії застигли в очікуванні предвічного об'явлення! Усередині святого місця, де повітря ще зберігало слабкий, солодкуватий аромат вечірнього кадила, ледь теплився золотавий вогник семисвічника, що мав згаснути лише перед самим світанком. На своєму убогому ложі, неподалік від ковчега завіту, міцно спав отрок Самуїл, чия чиста душа не знала гріховних помислів, а довгі назорейські кучері м'яко розсипалися по білому лляному одязі. Поруч, у сусідньому покої, спочивав престарілий Ілій, чиї очі остаточно застелила стареча сліпота, а серце боліло від невимовного сорому за своїх безпутних синів — Офні та Фінееса, які грабували Божі жертви й оскверняли поріг святині, накликаючи страшне прокляття на весь свій стародавній рід.

Раптом серед цієї німої ночі, коли навіть вітер з боку великої пустелі припинив своє дихання, у напівтемряві скинії пролунав дивний, невимовно лагідний, але водночас грізний голос, що чітко покликав хлопчика на ім'я. Юний Самуїл миттєво схопився зі свого ложа і, думаючи, що це його старий і немічний наставник кличе на допомогу серед темряви, швидко побіг до покоїв первосвященника, тихо промовивши про свою готовність слухати. Проте напівсліпий Ілій лише здивовано похитав сивою головою і звелів дитині повертатися на місце, бо він нікого не кликав. Тричі повторювалося це таємниче нічне покликання, і тричі отрок слухняно бігав до ліжка свого вчителя, бо слово Господнє ще не було відкрито Самуїлові, і він не знав, як звучить голос Творця Всесвіту.

Лише на четвертий раз старечий розум Ілія здригнувся від благоговійного жаху; жрець нарешті зрозумів, що сама вічність заговорила з хлопчиком, обійшовши його власних гріховних синів і його самого. Він наказав Самуїлові повернутися на ложе і, якщо голос пролунає знову, відповісти великими словами покірності про те, що він слухає як раб Господній. Коли назорей ліг у темряві, невидимий присутній знову став посеред скинії, і його поклик струсонув саму душу дитини; тоді юний пророк вимовив заповідні слова, і небо відкрило йому страшне пророцтво про неминучу і люту загибель усього дому Ілія, яку не можна буде змити жодними жертвами чи всепаленнями повік-віки.

Коли перші промені ранкового сонця торкнулися золотих оздоб скинії, Самуїл із трепетом відчинив важкі двері Божого дому, боячись відкрити сліпому старцеві похмуру таємницю його долі. Проте Ілій, відчуваючи подих невідворотного суду, заклинав хлопчика не приховувати нічого, і вислухавши страшну звістку, лише смиренно схилив голову перед волею Всевишнього. Минали роки, і Самуїл ріс під особливим благословенням, і жодне з його пророчих слів не залишалося невиконаним, перетворюючись на непорушний закон для всього народу. Від самого Дана на півночі й до далекої Беер-Шеви на півдні весь Ізраїль нарешті дізнався, що доба мовчання минула, і в Шіло постав новий, великий пророк, якому судилося покласти край епосі хаосу та повести свій народ до світанку нової державності.