Дев’ята глава. Руки, що тримали гори

Невблаганна, палка спека панувала над пагорбами Дана, коли літо вступало у свої повні права, а сонце, мов розпечений жертовний камінь, випалювало землю до кольору стиглої пшениці. Невимовна тиша обіймала тоді кам’янисті схили Цори, земля здавалася абсолютно заснулою, і лише сухий, гарячий вітер, що прилітав з боку Великого моря, де жили чужинці, ледь ворушив сиве листя поодиноких олив. У такий сонячний день, коли навіть ящірки ховалися у глибокі щілини між валунами, на околиці селища стояла дружина Маноя. Обличчя її, передчасно пооране тугою, було звернене до неба, бо роки минали, а лоно її залишалося порожнім, мов висохлий колодязь, і сусіди вже шепотілися за її спиною, називаючи її відкинутою.

Раптом саме повітря навколо неї згустилося, затремтіло і спалахнуло таким дивним, білим світлом, перед яким потьмяніло навіть полуденне сонце. Посеред цього сяйва постав чоловік, але не з тих, кого можна зустріти на ринкових площах або біля міських брам; обличчя його дихало такою неземною, страшною величчю, що серце жінки завмерло, а коліна підкосилися самі собою. Посланець неба не заговорив людським голосом, але образ його волі чітко закарбувався в її душі, провіщаючи народження сина, який стане початком спасіння для пригніченого народу. Натомість на хлопчика покладалася страшна, нелюдська обітниця: залізо ніколи не повинно торкнутися його голови, жодна крапля виноградного соку чи хмільного напою не має осквернити його уст, і навіть материнське лоно від цього дня мусило стати чистим від усього нечистого. Жінка впала обличчям у гарячий пил, а коли насмілилася підвести очі, навколо знову була лише німа пустеля, і тільки серце її калатало так сильно, наче в ньому вже билося життя майбутнього богатиря.

Коли вечірнє прохолодне повітря спустилося на долину і Маной повернувся зі свого убогого поля, дружина розповіла йому про дивовижне видіння, від чого благочестивий муж стривожився і почав палко молитися, благаючи небо повернути таємничого гостя, аби той навчив їх, як ростити дитину-назорея. І Всевишній почув його: наступного дня, коли жінка знову сиділа в полі, ангел з’явився вдруге, і Маной, прибігши на заклик дружини, на власні очі побачив небесного вісника. Бажаючи виявити гостинність, господар запропонував заколоти козеня і приготувати трапезу, проте дивний гість відмовився від людської їжі, звелівши принести всепалення Богові на камені. Як тільки вогонь охопив жертовне м’ясо, сталося неймовірне: посланець піднявся вгору прямо у полум’ї жертовника, зникаючи в синяві неба, а Маной із дружиною в жаху впали ниць, зрозумівши, що бачили самого Бога, і з того дня їхній дім наповнився благоговійним очікуванням дива.

Минув час, і лоно жінки заговорило: народилося немовля, якому дали ім'я Самсон, що означало «сонячний», і з перших днів його життя над хатою Маноя наче розлилося особливе благословення. Хлопчик ріс не по днях, а по годинах, дивуючи всіх навколо своєю незвичайною статурою — плечі його ширшали, груди ставали міцними, як ліванський кедр, а темне волосся, якого ніколи не торкався ніж, спадало на плечі густими, пишними кучерями, схожими на гриву молодого лева. Проте разом із тілесною міццю в ньому росла дивна, незрозуміла для простих пастухів туга; він годинами блукав наодинці між скелями Махане-Дану, де Дух Господній уперше починав збуджувати в його душі невиразні, буремні пориви до чогось великого та грізного.

Час летів, мов стрімка вода гірських потоків під час весняних злив, і юнацька стрункість Самсона остаточно переплавилася на монолітну, страхітливу міць зрілого мужа. Його важкі кучері тепер спадали на могутню спину сімома густими косами, виблискуючи на сонці, наче воронована мідь, а кожен крок відгукувався в землі глухим, упевненим гулом. Проте спокій рідної Цори дедалі сильніше тиснув на його буремну душу, і одного дня ноги самі понесли його вниз, туди, де зелені пагорби Юдеї плавно переходили в розкішні, багаті долини чужинців. Так він уперше спустився до філістимського міста Тімни, де замість звичних суворих скель його очі побачили гамірні ярмарки, витончені кам'яні будинки та розкішні сади, що потопали в прохолодній тіні. Саме там, серед строкатого натовпу іновірців, погляд назорея зустрівся з очима філістимської дівчини, чия гнучка постава і чужа, загадкова краса миттєво запалили в його серці небачене досі полум'я, змусивши забути про ворожнечу між їхніми народами та заповіді батьків.

Повернувшись додому, Самсон рішуче оголосив батькові та матері про свій намір узяти за дружину чужинку, від чого старий Маной і його дружина схопилися за голови, благаючи сина знайти дівчину серед свого племені й не оскверняти дім союзом із необрізаними гнобителями. Проте воля богатиря була непохитною, мов крем'яні кручі, а самі батьки навіть не здогадувалися, що за цією раптовою, всеохоплюючою пристрастю стояла невидима рука Всевишнього, Який шукав приводу для початку відкритої боротьби з філістимлянами. Врешті-решт, змирившись із невідворотним, батьки вирушили разом із сином назад до Тімни, щоб укласти шлюбну угоду з родиною нареченої. Коли вони спускалися звивистою стежкою, Самсон на якийсь час віддалився від батька й матері, зацікавлений густими чагарниками, що оточували знамениті виноградники, де повітря було солодким і п'янким від ягід, що дозрівали.

Саме там, у затінку виноградних лоз, де панувала глибока і, здавалося, безпечна прохолода, назустріч йому раптово вискочив величезний молодий лев із роззявленою пащею та налитими кров'ю очима. Страшний, громовий рик звіра струсонув навколишні схили, змусивши птахів із криком злетіти в небо, але в серці назорея не було й краплі страху. У ту ж мить Дух Господній потужно зійшов на Самсона, наповнивши його м'язи божественним вогнем; він кинувся вперед, випередивши смертоносний стрибок хижака, і схопив його за міцні щелепи. Без жодної зброї в руках, лише силою своїх оголених, напружених мов канати рук, він роздер грізного звіра навпіл так легко, наче це було беззахисне козеня, навіть не заплямувавши свого одягу кров'ю. Озирнувшись на понівечене тіло лісового володаря, Самсон нікому не розповів про свій неймовірний подвиг, спокійно наздогнав батьків і продовжив шлях, ніби нічого не сталося.