Глава перша. Про початок світу

Було це ще тоді, коли світу, по правді сказати, майже й не було, а якщо й був, то такий порожній, що й нечистий би в ньому заблукав, не маючи ні дороги, ні шинка, ні доброго слова, щоб спитати. Тиша стояла над безоднею, як стара баба над колискою, і все довкола мовчало так урочисто, ніби саме не знало, що з ним робити далі.

А Господь уже задумав велике діло. Не дрібну справу, не латання старої свити, а творення неба і землі, світла і вод, трави й звіра, і людини, котра має дивитися вгору, хоч ноги її стоятимуть у пилюці. Така-то вже Божа мудрість: із нічого вивести все, з темряви — ясність, з порожнечі — красу, а з грудки землі — істоту, котра ще й сперечатися із ним потім буде.

І сказав Господь: нехай буде світло.

І сталося так, що світло не просто з’явилося, а ніби розлилося по всьому просторі, як мед по теплій паляниці. Заграли далекі хвилі небесного сяйва, і сама безодня ніби відсахнулася вбік, не сміючи вже так нахабно чіплятися за владу. Бо що може темрява проти одного Божого слова? Хіба що прошепотіти щось із образою — та й замовкнути, бо слова її тонкі, а сила Божа така, що й камінь би від неї розчулився.

І розділив Бог світло від темряви, як добрий господар розділяє на столі просту страву від святкової: це — для дня, а це — для ночі; це — для радості, а це — для спочинку; це — для праці, а це — для тихих думок. І назвав Бог світло днем, а темряву — ніччю. І пішли вони, день і ніч, кожен своєю дорогою, наче дві музики, котрі сперечаються, хто з них майстерніше виведе пісню світу.

Потім зібрав Господь води, що бігали без ладу, наче розпорошене панство на ярмарку, і поставив межу між ними. Одна частина пішла вгору, інша — вниз, і стало небо — просторе, високе, чисте, мов добре вимите вікно. А під небом уже почала дихати земля. Вона ще була волога, ще не причесана, вся в м’яких обрисах, але в ній уже дрімала сила, яка колись підніме гори, виростить ліси, схилить колосся, заховає в собі ріки, джерела й таємниці, від котрих самі мудреці тільки рукою махнуть.

І сказав Бог: нехай проросте трава.

І трава проросла так швидко, так радісно, ніби все життя чекала саме цього слова. Потім з’явилися дерева — одні скромні, інші величні, як старі козаки, що стоять на варті поля. І кожне дерево мало свою вдачу: одне тяглося вгору, мов хотіло достукатись до неба; інше розкладалося широко, ніби запрошувало подорожнього перепочити під своїм крилом. Птахи ще не співають, а вже ніби мають спів у крилах; звірі ще не ступають, а вже чути від них силу. Світ робився не лише видимим, а живим, і це було найбільше диво: усе ніби дихало, хоча ще не знало, що таке життя.

І Бог дивився на створене, і воно було добре.

Але Господь не зупинився на тому, що краса вже з’явилась. Ні, бо краса без руху — це як піч без вогню, а світ без часу — як хата без дверей. Тож поставив Він світила на небі: велике — для дня, менше — для ночі, а ще розсипав по висоті зорі, немов хтось обережно висипав жменю блискучого маку на темне полотно. І стало небо не просто висотою, а календарем, годинником і таємницею водночас.

Потім з’явилися риби у воді, що, як дітлахи на волі, зразу кинулися в різні боки, і птахи, що розрізали повітря своїм неспокійним щастям. А далі — звірі: хто сильний, хто тихий, хто хитрий, хто незграбний, хто вусатий, хто рогатий. І кожному було дано його місце, його стежку, його голос, його спосіб бути в Божому світі.

Є на світі такі речі, що й не снилися вченим мужам, хоч вони й носять окуляри так важливо, наче з тими скельцями можна побачити саму душу каменя. Є такі дива, що стоять собі тихо під землею, в морському мулі, у надрізі гори, у ліпленні черепка, у тріщині базальту — і чекають, поки котрийсь допитливий чоловік чи хоч який пан, озброєні не шаблею, а щіточкою, не розкопають їм ребра й не скажуть здивовано: «А це, виходить, було раніше за нас».

Та що то значить — раніше? Для людей і тисяча років здається безоднею, а для Землі це так, ніби хтось моргнув. Вона бачила всяке: коли на її твердому лиці ще не тягнулися міста, не диміли фабрики, не дзвонили дзвіниці, а лише вітер ходив по рівнинах, де могло б тепер стояти село, та ще й не одне. І в тому стародавньому мороці, коли людина була то тінню, то натяком, то ненадійною думкою природи, могли існувати інші форми впорядкованого життя — такі, що ми тепер назвали б цивілізаціями, хоч слово це до них, може, й не підходить, як свитка до морської русалки.

Земля гаряче дихала крізь тріщини в чорній, ледь застиглій корі. То була доба дивна, химерна, ніби марево важкого сну молодого світу. Небо над нею висіло низьке, налите міддю й важкими, свинцевими хмарами, які ніколи не проливалися чистим дощем — лише кислими, теплими зливами. Не було тут ні доріг, ні стежок, ні жодного натяку на чийсь розумний слід. Була лиш вона — первозданна суша, вкрита лісами, де дерево боролося з деревом за кожен ковток паркого повітря.

Стовбури велетенських папоротей та хвощів підіймалися високо вгору, мов зелені колони невиданого храму. Мохи повзли по мокрому камінню, наче живий, волохатий оксамит, що намагався задушити саму твердь. Повітря стояло густе, як сироп, пересичене киснем і сірчаним чадом підземних джерел. Воно пахло вологим мулом, гнилою деревиною та гарячою кров'ю.

У глибоких багнюках, де вода кипіла від внутрішнього жару планети, ворушилася нічна темінь. Серед гігантських заростей повільно просувався трицератопс — трирогий велетень із важким кістяним коміром, що закривав його могутню шию. Він ішов, лишаючи по собі глибокі вирви у гнилій землі. Його роги, гострі та міцні, мов скам'янілі стовбури, з тріском розсували хащі. Істота шукала папоротеве листя, але праліс навколо не знав спокою.

Повітря раптом розітнув гострий свист — наче саме небо репнуло від краю до краю. Зі скелястого виступу, де з розломів із шумом виривалася гаряча пара, злетів птеранодон. Розмах його шкірястих крил затіняв цілі галявини. Потвора пронеслася низько над чорним дзеркалом озера, вихопила довгим дзьобом, усіяним гострими голками зубів, сліпу панцирну рибу і зникла у сірій імлі водоспадів.