Кокон

Люсіль

Люсіль.

Дивне ім`я для дивної дівчини.

Хороша маленька людина, котра ніколи не хотіла бути, як всі. Не тому, що вона хотіла вирізнятись, а тому, що ніколи про це не думала.

Суспільство це місце, де кожна людина живе у коконі. З допомогою цього кокона кожен висмоктує життя і силу з інших. Суспільна ланка не прагне допомогти іншим, бо чужі проблеми, їх, власне, не обходять. Ось за таким законом ми і живемо. Отримай зиск з оточуючих, віддавши в замін якомога менше енергії.

Люсіль була хорошою дівчинкою, що слухалась батьків.

Обожнювала сміятись, веселитись, танцювати, обожнювала музику, кохала флейту, мов частину своєї душі. Люсіль любила себе. Любила, бо її душа заслуговувала на любов і повагу, любила себе, бо все починається з себе.

Люсіль любила себе не тому, що мирилась зі своїми недоліками, а тому, що боролась із ними.

Кожної миті життя дівчинка-сонце вчилася любити людей. Люсіль не могла закривати очі на рани, фізичні чи душевні. Вона не чекала, коли у неї попросять допомоги. Гордим вона теж потрібна, усім потрібна підтримка.

Люсіль засяяла не однією зорею у щоденних турботах безлічі знайомих. Вона не хотіла нічого на заміну, але нічого і не потребувала, бо мала все.

Хороших батьків, хороших друзів і знайомих, хорошого хлопця, хороше місце навчання, непогані умови життя і праці.

В дитинстві Люсіль страждала від надокучливих однолітків. Діти жорстокі, і люди всіх вікових категорій не терплять відмінних від себе. Та навіть пройшовши крізь моральні випробування, Люсіль не змогла зненавидіти життя і людей.

Дівчинка-сонце раділа всьому, що її оточувало – сонцю, рослинам, маленьким цуценятам. Вона просто любила життя.

Того дня Л. йшла вулицею. Усміхалась і мугикала пісню. Їй було все одно, що люди обертаються на неї. Л. примружившись дивилась на сонце і весняний сніг.

- Доброго дня, пані. - Перепинив дідусь Л. - Не бажаєте підказати мені, де це у цьому місті Великий магазин маленьких товарів?

- Не далеко. – усміхнулась Л. чоловік, з вусами, мов два вітрила її не лякав. А його дивне положення слів у реченні лише усміхнуло. – За рогом паралельної вулиці є магазин «1000 дрібниць». Думаю він Вам підійде. Йдіть у тому напрямку.

- Дякую, веселко.

Л. дивилась у слід дідусю. Дивний він.

 

На Люсіль чекали сюрпризи.

Біля входу у під’їзд був її хлопець. Квіти та цукерки. Великий ведмідь і обручка. Дівчата теж інколи забувають про річниці. Але юнак без подарунка не лишився. Тепер Люсіль, уже наречена, подарувала йому солодкий десерт.

Люсіль того дня повинна була їхати додому до батьків. Тепер вони поїдуть разом. Тепер у них попереду довге щасливе життя.

Яскравий берет Л. примушував людей звертати увагу на дивачку.

Бездомний пес облизувався і дивився на людину, що наче і не проти дати йому бодай скоринку. Лютий мороз примушував частіше і частіше дивитись жалісливо на людей.

- Ну і що ж я тобі можу дати? Хм… маю капусту. Ти до такого не ласий. На тобі ось трохи хліба. – пес жадібно кинувся на шмат. Не встиг навіть до землі долетіти. - Який же ти худий. На тобі ось трохи бубликів. Ти вже вибач поживнішого не маю. О! а ось і мій автобус.

Люсіль на весілля запросила купу хороших знайомих і подругу. Воно запам’яталося дівчині на все життя. Назавжди. Це був її день. Її бал. День коли вона стала героїнею всіх своїх дитячих казок, а її омріяний стоїть ось поруч…

Цього дня Л. пофарбувалася в коричневий, рожевий уже набрид. Але величезну брошку прикріпити вона не забула.

Чоловік-злидар з відірваною ногою виспівував веснянок. Гарний голос, трохи зіпсований горілкою, але нехай… (думала майже вголос Л.) кинула йому купюру середньої вартості та поспішила в аптеку.

Люсіль в цей день закінчила університет. Рожева сукня, червона доріжка, спалахи фотоапаратів. Аж раптом… все попливло… багато світла. Це все, що пам’ятала Люсіль. Отямилась вона уже в лікарні швидкої допомоги. Чоловік поряд, розмовляє з лікарем. Поки вона не чує розмови, але бачить, як стурбоване обличчя поступово набуває ейфоричного забарвлення. Лікар зайшов у палату. Після короткої розмови Люсіль запитала:

- А мій чоловік знає?

- Ні, я ще не встиг йому повідомити – вгадав настрій жінки лікар.

- От, і добре я сама скажу йому! – навіщо Люсіль це запитала? Адже вона бачила розмову… і вона знає, що лікар обманює… Мабуть, це маленькі жіночі хитрощі. Тепер лікар неодмінно попередить чоловіка, аби той здивувався, як вперше.

Все спрацювало. Люсіль дивилась, як чоловік грає для неї комедію, і весело сміялась, раділа і плакала разом з чоловіком. Пізніше, коли чоловік дізнається про маленький обман, він подякує Люсіль. За те, що щасливу новину про вагітність вони пережили разом.

Дивна жінка Л. допомагала встати чоловіку.

- Жіночко, облиште його, він, мабуть, п'яний! – кричала котрась перехожа. Та Л. і не думала. Вона помітила, що жодним алкоголем не тхне. Не зважаючи на брудний одяг, чоловік акуратний. Молоді риси обличчя, однак, не приховали синюшності губ. Задишка. Втрата координації…

- Швидко дзвоніть у швидку!!! У чоловіка інфаркт! – на рахунку Л. ще одне життя.

Люсільда забирала зі школи двох дітей. Двійнята: хлопчик і дівчинка. Чудові діти. Неслухи та лежні. Талановиті та вередливі, симпатичні та дратівливі, справжні друзі, справжні люди. Добрі та відверті, чуйні та хоробрі. Люсільда вже старша жінка. На роботі всі поважають, доросліша донька дзвонить щодень, чоловік кохає. А Люсільда про всіх дбає. Про співробітників, дітей, чоловіка. Працює і займається різними хобі. Час летить для неї не даремно. Вона вивчає роботи багатьох авторів і виховує свою душу і себе.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше