- Глава 11.2 -

Матч триває. Марк забиває перший гол, і я плескаю в долоні. На полі він відчуває себе королем. Це помітно. Точно так само було і з Тімом, але він обрав офіс і натягнув на себе костюм. 

Мені так шкода стає, що в одних така ідеальна родина, а в інших зовсім ні. Мені не пощастило. На жаль. 

– Молодець! – кричить Ніка, і Марк махає їй рукою. На мене він не дивиться, і це не дуже приємно.

Дарма я сюди прийшла. Спочатку приїхала в це місто і вдерлася у його життя, а тепер познайомилася з його рідними людьми, навіть не попередивши його про це. 

Марк розізлиться. І буде мати на це повне право. 

Перший тайм закінчується, і команди йдуть на перерву. Женя з Нікою також кудись зникають, а я залишаюся з батьками Марка. 

– Після гри ми плануємо поїхати в ресторан, – говорить Дмитро. – Будемо раді, якщо і ти приєднаєшся до нас. 

– Не впевнена, що Марк зрадіє. Він не знав, що я буду тут, тому я краще додому поїду, – відповідаю. 

– Не говори дурниць! – втручається Діана. – Марк зрадіє, що ти поїхала з нами. Ви ж друзі. 

Не знаю, як їм відмовити. Не хочу ображати цих людей. Вони здаються мені чудовими. Але якщо погоджусь, то можу отримати ще більшу порцію гніву від Марка. 

Розпочинається другий тайм, і повертаються Женя з Нікою. Вони приносять нам води, і я роблю кілька ковтків. 

Команди знову з'являються на полі. Я слідкую за Марком, затамувавши подих. Йому вдається забити ще один гол, і команда перемагає. 

Я зараз настільки щаслива, що геть не думаю про те, що буде далі. Обіймаюсь з Нікою і Женею, а тоді ми всі спускаємось вниз, щоб привітати Марка. 

Його обличчя мокре від поту, а футболка прилипла до тіла. Марк важко дихає, але на його обличчі щаслива усмішка. 

Його обіймають батьки, Женя і Ніка, а коли настає моя черга, Марк не поспішає мене торкатися. Його кличуть, і він йде до інших членів команди, а я стою як дурепа і відчуваю себе зайвою тут. 

– Я краще додому поїду, – кажу Жені. – Можеш викликати мені таксі? 

– Ти чого, Теє? Ми хочемо, щоб ти відсвяткувала з нами! – Женя усміхається, а я не знаю, як йому відмовити. 

Якщо поїду, це буде негарно щодо рідних Марка, а якщо залишусь – Марк розізлиться. 

– Можливо, іншим разом, – кажу. – Пробач.

Поки Марк переодягається я прощаюсь з його рідними й Женя проводить мене до парковки. Таксі має приїхати з хвилини на хвилину, тому прошу його повертатися, а сама стою, обійнявши себе руками. 

Чорний седан повертає на парковку і зупиняється неподалік. Впевнено йду до нього і сідаю на заднє сидіння. Називаю адресу і дивлюсь у дзеркало заднього виду на чоловіка в костюмі. Погляд зупиняється на годиннику, що висить на зап'ясті. Годинник явно дорогий, та й сама машина не схожа на таксі. 

– Ви, здається, помилилися, – чоловік говорить спокійно. – Я не таксі. 

– Пробачте, – шепочу, а обличчя горить від сорому. – Я помилилася. 

Хочу вийти, але бачу, як вся сім'я Марка і він в тому числі з'являються на парковці. 

– Можна я вийду через хвилину? – прошу. 

– В мене є краща ідея, – чоловік набирає в навігаторі адресу, яку я назвала, і автомобіль рушає. 

Він зібрався відвезти мене до квартири Марка? Серйозно? 

– Ви можете зупинитися за поворотом, – кажу. – Не хочу забирати у вас час. 

– Я не проти, щоб ти забрала в мене трохи часу, – блакитні очі знову зустрічаються з моїми. В чоловіка світле волосся і він здається мені доволі привабливим. – До речі, я Кирило. 

– Тея, – відповідаю. – Дякую вам. 

– Давай краще на “ти”, а то я себе старим відчуваю, – пропонує. 

– Ну добре. 

Ми їдемо далі, і збентеження проходить. В принципі не так і погано, що я сіла не в той автомобіль. Кирило здається мені нормальним. Головне, безпечно дістатися додому, а потім подумаю, як бути далі. 

– Залишиш мені свій номер? – питає чоловік. 

– В мене немає номера, – кажу, і він здивовано на мене дивиться. Повертається в мій бік і витріщається так, наче я з космосу прилетіли. – Тобто, я ще не придбала стартовий пакет. 

– Я можу залишити тобі свій номер, але сумніваюсь, що ти набереш, – говорить. 

– Саме так. Не наберу, – усміхаюсь. – Дякую, що підвіз. Бувай, Кириле. 

– Бувай. 

Він чекає, поки залишу салон, а тоді їде. Я йду до будинку, але не заходжу всередину. Сідаю на лавку і намагаюсь зібрати думки докупи. 

Здається, мені терміново треба щось вирішувати зі своїм життям. Марк не буде терпіти мене вічно. А те, що я йому заважаю, і так зрозуміло. Його реакція на стадіоні красномовніша будь-яких слів.