- Глава 9.1 -

Я все одно хвилююся. Я не до кінця впевнена, чи варто знову шукати зустрічі з Марком. Він мене покинув. Просто взяв і розірвав все, що між нами було. 

Я дурепа, але моє серце підказує, що це правильне рішення. 

– Ти збожеволіла, – зітхає Каріна, коли розповідаю їй, куди зібралася. 

– Можливо, – усміхаюсь. – Але я маю спробувати. Маю щось змінити, розумієш? Я не Тім, котрий буде все терпіти. Я не мама, котра намагається вилікувати розбите серце алкоголем. Я – це я. І це моє рішення. 

Каріна зітхає, зрозумівши, що сперечатися немає сенсу, і обіймає мене міцно. Я мало не плачу. Здається, вона єдина людина, за якою я буду щиро сумувати. 

– Пообіцяй, що не розкажеш Тіму де я, – прошу. – Я впевнена, що тато буде мене шукати, і брат теж. Але я не хочу, щоб вони мене знайшли. 

– Обіцяю, – киває. – А ти пообіцяй, що не зникнеш з радарів. Я буду хвилюватися. 

– І я обіцяю, – кажу. 

Мій автобус вже чекає, тому підхоплюю сумку, ще раз обіймаю подругу і йду всередину. Перед відправкою ще раз перевіряю телефон, чи прочитав моє повідомлення Марк. 

Серце падає кудись вниз, коли розумію, що не прочитав. 

Попереду довга дорога, і можливо за цей час щось та й зміниться. Якщо ж ні, то я знайду інше рішення… 

Мені страшно. До біса сильно. Автобус рушає, і моє рідне місто залишається за моєю спиною. Та з іншого боку, це місто таке ж чуже мені, як і Дніпро, в якому я жодного разу не була. 

Поки чуже, але ж я можу зробити його своїм. З чистого аркуша почати нову історію, де ніхто ні від кого не залежить. Де ми самі вирішуємо, ким нам бути. Де існує кохання та повага одне до одного. 

Одна з причин, чому я не змогла залишатися вдома – це руйнація мого світосприйняття. Хоч я і не пам'ятаю свого життя до аварії, та мені здається, що сім'я – це не те, що у мене вдома. 

Сім'я – це чоловік та дружина, які кохають одне одного. Це щасливі діти, які займаються тим, що приносить їм задоволення. Це посиденьки разом ввечері перед телевізором. Спільний відпочинок чи просто душевні розмови. 

Ось як має бути по-справжньому, а те, що бачу я, важко навіть словами описати. 

Я не хочу так жити. Я не хочу в цьому жити. Мій світ має бути іншим. Справжнім. Щасливим. 

В мене є багато часу, щоб подумати, і саме цим я і займаюсь. 

Мій телефон починає розкриватися через пів години після того, як місто залишається позаду. Тато. Мама. Тім. Але не Марк. 

Перед тим як вимкнути телефон повністю, щоб тато не зміг його прослідкувати, я ще раз заходжу в телеграм, щоб перевірити статус повідомлення. 

Доставлено, але поки не прочитано…

Ну що ж, це вже яка-не-яка надія. 

Вимикаю телефон повністю і намагаюсь більше не думати про те, що буде далі. Я сподіваюсь на краще, але, якщо вже так станеться, що Марк мене не зустріне, я не буду плакати. 

Зробити такий великий крок вперед і розревітися через хлопця, котрий так і не наважився переступити через себе, думаю, що не варто. 

Я сильна. Я зможу розпочати нове життя. 

Якщо Марк не прийде на автовокзал, отже, мені більше не варто чіплятися за цю ниточку, що нас об'єднує. Останній шанс для нас спробувати ще раз. Без мого батька та брата. Далеко від усіх. 

Цікаво, Марк це розуміє, чи йому все одно? 

В якийсь момент я засинаю, втомлена думками та хвилюваннями. Прокидаюсь лише перед в'їздом у Дніпро. Зацікавлено дивлюсь на будинки на людей і автівки. Моє серце як та пташка б'ється об груди, бо хоче свободи. 

Ось вона – моя свобода. 

Я усміхаюся і розумію, що ось-ось ми прибудемо на місце. Телефон не вмикаю. Планую цей продати, а купити інший, який неможливо буде прослідкувати. 

Поки цього не зроблю, він буде вимкнений. 

Залишаю автобус зі спітнілими долонями та збитим диханням. Оглядаюсь навколо, але Марка не видно. Чекаю, поки водій дасть мені мою сумку, і рахую секунди. 

Чим більше нараховую, тим важче на душі. Я була до цього готовою, але все одно не можу втримати сльози. 

Він не приїхав… Він не…

– Теє! – чую його голос і мало не втрачаю свідомість від щастя. Повертаюсь на звук і бачу його неподалік. 

Марк здається мені розгубленим, а я усміхаюсь як дурепа і біжу до нього з усіх ніг. Висну на шиї й завмираю. 

– Привіт! – кажу. 

– Ти божевільна, – шепоче мені на вухо. 

– Я знаю, – тихенько сміюсь. – Але ж ти радий мене бачити, чи не так?