- Глава 9 -

Я їду додому. Весь шлях, ці двадцять хвилин мій мозок натужно працює, щоб знайти якийсь вихід. Я так не можу. Ця брехня з'їдає мене зсередини. 

Мені брехали всі. Мама. Тато. Навіть Тім. 

Але я відчувала. Навіть не пам'ятаючи я відчувала, що щось не так. По поведінці мами, по відношенню тата. Тім також змінився. 

Насправді я люблю їх усіх. Вони моя сім'я. Але розчарування кожним з ним значно більше за любов. 

Мама не готова кинути тата і закриває очі на його зради. Їй точно боляче. Я це бачу. Але страх перед невідомістю не дає їй бути сильною.

Тато звик, що всі його слухають. Він тут головний, бо дає нам все. Та чи дає це йому право відноситись до нас так, як він це робить? Не думаю. У нього дорослі діти, а він в гречку стрибає. Фу. 

Ну і наостанок Тім… Мені шкода брата. Щиро шкода. Він ненавидить те, що робить. Футбол був його життям, але тато забрав його назавжди. Тім, як і мама, не може переступити через себе. Він готовий страждати. Дивитися на татові походеньки, лиш би гроші не закінчувалися. 

Ну і я. Вишенька на торті. 

Що обрати? Бути такою ж, як вони, чи змінити щось? Це страшно. Дуже страшно. А якщо врахувати, що моє життя до аварії під темною завісою, я схожа на маленьку дитину зараз. 

Ну і нехай. Нехай я дитина. Але в мене є гордість, і це відрізняє мене від мами й брата. 

Залишаю автівку на подвір'ї, а сама йду до будинку. Кидаю ключі на тумбу і біжу сходами на другий поверх. Дістаю з шафи дорожню сумку і кидаю в неї трохи речей. Документи, зарядку і гроші. 

Я знайшла кілька тисяч в цій самій сумці десь тиждень тому. Прибирала в шафі, і вона впала до моїх ніг. Лише згодом зрозуміла, що з цією сумкою я тікала минулого разу. 

Ну що ж, історія повторюється. 

Мої руки тремтять від надлишку емоцій, а серце ледь не вистрибує з грудей. Мені страшно. Я не знаю, що буде далі, але чіткий план потроху вимальовується в голові. 

Залишаю свою кімнату, біжу сходами вниз і знаходжу маму в вітальні. У неї в руці келих червоного вина. Дивлюся на це – і кортить вилити це вино їй на голову, щоб прокинулася нарешті. 

– Я все знаю, – кажу. – Про те, який твій чоловік мерзотник. 

– Ти згадала? – мама розгублено кліпає очима. 

– Та ні, – хмикаю. – Почула цікаву розмову нашого татуся. Мамо, ти реально готова жити ось так? 

– Мене все влаштовує, – вона підтискає вуста, а я міцніше стискаю пальцями ручки сумки. 

– Мені тебе щиро шкода, – кажу. 

– Себе краще пошкодуй! – цідить мама. – Ти така ж, як і я! Ми всі живемо в цьому лайні! Ніхто з нас не має права вибору! 

– Ти помиляєшся! – кричу щосили. – Я не така! Ноги моєї більше тут не буде! 

– Ти що надумала? – мама тільки зараз помічає сумку в моїй руці. – Геть здуріла? Вже забула, чим закінчилася твоя попередня спроба піти? Хочеш повторення? 

– Я не боюсь наслідків. Я буду тікати кожного разу, і начхати мені на те, що буде потім. 

– Теє! – крик мами несеться за мною, але я не зупиняюся. Машина таксі вже має бути десь поряд. Добре, що я викликала її раніше. – Теє, не роби дурниць! Батько розізлиться! 

– Та пішов він… до своїх коханок! – кидаю через плече і поспішаю до воріт. 

З'являється страх. Якщо зараз повернеться брат або батько, вони можуть мене зупинити. Проти моєї волі замкнуть в кімнаті. Треба ворушитися. 

Машина вже чекає за воротами. Я сідаю в салон, сумку кидаю поруч. Оглядаюсь, але мами не бачу. Швидше за все, просто зараз вона телефонує татові. 

Шмигаю носом і пишу повідомлення Каріні. Хочу її побачити перед тим, як покину це місто. 

Прошу приїхати на автовокзал якомога скоріше. Вона відповідає, що буде. 

Як тільки прибуваю на вокзал, відразу йду в касу і купую білет. До Дніпра. 

Можливо, я помиляюсь і не варто сподіватися на диво, але я сподіваюсь. 

Поки чекаю на Каріну, пишу повідомлення Марку і вірю, що він не змінив номер. Бо якщо змінив, я не зможу знайти його в цьому величезному місті. 

“Я все знаю. Мій тато покидьок. Не можу більше тут залишатися. Я їду в Дніпро. Завтра о третій по обіді буду на автовокзалі. Якщо я хоч трохи важлива тобі, забери мене. Якщо ні… я щось придумаю.”

Відправляю повідомлення і видихаю. Воно не доставлене. Можливо, Марк не в мережі. 

Серце стискається від страху, але я вірю у краще. Він не кине мене напризволяще. Не цього разу.