- Глава 8.1 -

– Якого біса я маю виправляти всі твої косяки? – кричить тато. – Хіба так важко зрозуміти, що і до чого? 

– Важко! – цідить Тім. – Бо я не хотів тут бути! 

Мене дивує те, щоб брат таки зміг відстояти свої права. Так, він намагається, але все ж це мене тішить. 

– А чого ти хочеш? Ганяти по полю м'яч, а я буду працювати за вас усіх? – тато знову кричить. Зараз мені шкода Тіма. Вперше він намагається відстояти свої права, але я-то розумію, що нічого в нього не вийде. 

– Не забувай, що тобі потрібно і коханок своїх забезпечувати, а це ще кілька людей до списку. Скільки їх у тебе? Дві чи більше? – голос Тіма сповнений ненависті. Я ще ніколи не чула його таким. 

Та лякає мене не голос, а те, що я щойно дізналася. Тато зраджує маму… Тепер зрозуміло, чому вона в такому стані. А ще їхні постійні сварки… 

– Закрий свій рот! – гиркає тато, і навіть я сіпаюсь від того, наскільки розлючений його голос. – Будеш, сопляк, життя мене вчити! От коли почнеш сам на себе заробляти, тоді й поговоримо. А поки я тебе утримую – мовчи та працюй! 

Стає тихо. Занадто тихо. 

Я чую лише власне серцебиття і біль, що сковує грудну клітку. А ще приходить розуміння того, що я знала про зради батька до аварії. Чому я так вирішила? Бо нема шоку. Немає здивування. Тільки біль. 

Я все знала і продовжила жити в цій божевільні… 

Минає трохи часу, і двері перед моїм носом відкриваються. Встигаю відступити на крок і не отримую по лобі. 

– Теє? – Тім дивиться на мене розгублено і трохи налякано. Він розуміє, що я все чула. 

– Що ти тут робиш? – тато виглядає з-за спини сина. Його голос спокійний, наче і не було того вибуху хвилину тому. 

– Я хотіла поговорити, – кажу. – Але… здається, прийшла не вчасно. 

– Ми з Тимофієм закінчили, – тато усміхається мені, а я відчуваю злість, що тече судинами. Це схоже на знущання. Він знає, що ми в його клітці, і може робити, що заманеться. – Проходь. 

Я оглядаюсь до брата, але він вже пішов до ліфта. Саме тому переступаю поріг кабінету і йду за батьком до його столу. Він сідає на своє місце, а я в крісло навпроти. 

Мені важко дивитися йому в очі, але я намагаюсь. Треба якось вирішити це все. Я не готова вдавати, що все чудово. Не готова продовжувати це божевілля.

– То чому ти тут? Сталося щось? – питає. 

– Я все чула, – кажу. – Про твої зради. 

– Не варто слухати все, що говорить твій брат, – тато кривиться. 

– Хочеш сказати, що це не правда? – дивлюсь йому в очі. – Ти робиш, що хочеш, бо знаєш, що ми залежні від тебе. Це жорстоко. 

– Будеш життя мене вчити? – фиркає. – Не доросла ще. 

Видихаю, а тоді знову вдихаю. Я така дурна. Наївно вірила, що з моєю родиною все добре, а тепер розумію, що все дуже і дуже погано. 

– Ти маєш рацію. Не буду, – кажу. – Скажи тільки одне, але чесно, будь ласка. Подібна розмова між нами вже була, чи не так? 

Тато мовчить деякий час. Думаю, як правильно відповісти. Я сподіваюсь, що хоча б цього разу він буде чесним зі мною, і продовжую чекати. 

– Була, – відповідає. – І ти сказала, що не хочеш так жити. 

– Дякую за чесну відповідь, – встаю з крісла. Саме так я і думала. 

Я не знаю, що там було в минулому і якою людиною я була, але терпіти таке ставлення не змогла б. 

Тато нічого не говорить, коли залишаю його кабінет і йду до ліфта. Коли двері відкриваються, з нього виходить красива блондинка в занадто відвертій сукні. Вона роздивляється мене, а я її. Розумію, що це одна з підстилок мого батька, і до горла підступає нудота. 

Як же все це до біса паскудно виглядає. 

Їду ліфтом вниз і залишаю будівлю. Вдихаю повітря на повні груди, щоб заспокоїтися, і йду до автомобіля. Та перед капотом завмираю, бо розумію, що його мені подарував тато. 

Хмикаю геть невесело і сідаю за кермо. Тільки залишити парковку не встигаю, бо бачу, як мені махає Тім і біжить до мене. Він здається мені збентеженим, але я все одно чекаю. Дуже цікаво, що він скаже зараз. 

– Поговоримо? – питає, розмістившись на пасажирському сидінні. 

– Якщо тобі є що сказати, – дивлюсь на нього. 

– Пробач, що не розповів про його зради. Ми всі вирішили, що тобі не варто знати. Та аварія забрала в тебе пам'ять і дала ще один шанс… 

– Шанс на що? – фиркаю. – Наша сім'я розвалилась давно. Мені не потрібно пам'ятати минуле, щоб бачити, як жахливо все зараз. 

Тім мовчить. Думає над тим, що далі говорити. 

– В мене є питання до тебе, – кажу, обіймаючи пальцями кермо. – Якою була моя реакція, коли я все дізналася? Я змирилася? 

– Ні, – відповідає. – Ти посварилася з татом і віддала ключі від машини. Ти хотіла піти, але аварія все змінила. 

– Дякую, – видихаю. 

– Що ти збираєшся робити тепер? – питає Тім, запідозривши щось. – Теє, немає сенсу опиратися. Нам потрібні його гроші.