- Глава 8 -

Минуло два місяці

Тея

Літо в самому розпалі. На вулиці так жарко, що не хочеться навіть носа туди потикати. 

Мама проводить час у вітальні, переглядаючи чергову мелодраму, Тім від самого ранку в офісі разом з татом. 

Мені шкода брата. Йому доводиться носити костюм і краватку. Та найгірше навіть не це. Він більше не займається футболом, і хоч вдає, що все добре, я бачу, що це не так. 

Не хочу лізти у його життя і вчити чогось. Він хлопець дорослий і сам розуміє, що робить. Та з кожним днем в моєму серці розростається відчуття, що все це якась дурня. Видимість ідеальної родини давно розвіялася, і я не знаю, як бути тепер. 

Моя пам'ять так і не повернулася. Я не змогла закінчити університет. Зате я чудово керую автівкою. Ну, хоча б щось хороше у цій безодні з поганих новин. 

А ще змінилися мої стосунки з Оскаром. Ми зблизились. Не скажу, що стали парою, але ми часто обідаємо або вечеряємо разом. 

– Може, настав час дати йому шанс? – питає Каріна. Сьогодні ми вирішили прогулятися містом, навіть не зважаючи на те, що на вулиці більше тридцяти градусів тепла. Обрали для цього парк, де дерева хоч трохи ховають нас від сонця. 

– Може, – зітхаю. 

– Тільки не кажи, що ти досі чекаєш на повернення Марка. Він не повернеться, – хмуриться подруга. 

– Я знаю, – шепочу. – Справа не в цьому. 

– А в чому? – Каріна не зводить з мене погляду. – Це ж через нього. Я і так знаю. 

Можливо, і через нього, а може і ні. Я заплуталася. Інколи мені здається, що цей стан спустошення ніколи не зникне. Я відчуваю себе овочем, який просто росте і нічого не робить. 

Я хочу чимось займатися. Хочу працювати або хоча б закінчити університет. 

Якщо моєму братові підходить таке життя, коли він нічого не вирішує, то я так не можу. Позаду мене чорна стіна, а попереду порожнеча. Я просто живу, але немає відчуття щастя. Отже, треба щось змінювати. 

– Я хочу піти на роботу, – кажу Каріні, але її реакція мене дивує. Вона сміється, наче я сказала якусь дурницю. 

– Навіщо тобі працювати? Твій тато і брат забезпечують вас з мамою.

– В цьому і проблема, – зітхаю. – Я повністю залежу від них. 

– І що? – фиркає Каріна. – Пробач, Теє, але я не розумію. Ти можеш жити так до кінця своїх днів. Ні про що не перейматися. Але сама створюєш собі проблеми. 

Можливо і так. А може і ні. Здається, Каріна не розуміє, чого я хочу. Це неприємно, бо ми так давно дружимо, але останнім часом між нами все якось не так. 

– Я краще додому поїду. Щось голова розболілася, – кажу і прямую до виходу з парку. 

– Теє, зажди! – Каріна мене наздоганяє і йде поруч. – Пробач, що так кажу. Я просто хочу, щоб ти нарешті відпустила те, чого не пам'ятаєш. Не намагалася триматися за те, чого немає. Спробуй жити далі. Дай шанс Оскару. Він тільки й чекає, коли це станеться. 

А може і правда варто перестати тягнутися до того, чого давно в моїй пам'яті немає? Ці два місяці я жила надією, що пам'ять повернеться, але нічого не сталося. То може і не варто сподіватися? 

Є Оскар, який чекає, коли я нарешті зроблю перший крок. Є моє життя, яке може бути іншим, якщо я сама собі дозволю бути щасливою. 

І десь є Марк. Людина з мого колишнього життя. Хлопець, який покинув мене і жодного разу не написав, щоб спитати як я. 

– Мабуть, ти маєш рацію, – кажу. 

– Я дійсно це чую? – Каріна робить великі очі від здивування. – Ти спробуєш все змінити?

– Спробую, – киваю. 

Каріна міцно мене обіймає, а я усміхаюся. Поки не передумала, пишу повідомлення Оскару, чи не хоче він зустрітися сьогодні. Він відповідає за хвилину, наче чекав, коли напишу. 

Оскар не проти, і я усміхаюся знову. 

– Мені треба поїхати в офіс до батька, – кажу, коли виходимо з парку до моєї машини. – Я все ще планую працювати, тому хочу поставити його перед фактом. А оскільки вдома він з'являється вкрай рідко, я можу знайти його лише в офісі. 

Каріна викликає собі таксі, а я їду в офіс. Останній раз я була там… не пам'ятаю коли. Точно до аварії, бо після якось не було можливості. 

Мене пропускає охорона, і я піднімаюсь ліфтом на той поверх, де знаходиться кабінет мого батька. 

В приймальні нікого немає, тому сміливо йду до кабінету, але завмираю перед дверима, бо чую роздратований голос тата. 

Мені здається, що подібна ситуація зі мною вже була. Я не можу пригадати. Просто відчуття таке є, і воно не надто приємне.