- Глава 6.1 -

Я не можу знайти спокою. Мені здається, що треба ще раз поговорити з Марком. Він окутаний таємницями наче плащем, і я не знаю, чого ще мені чекати. 

За вечерею Тім зі мною не розмовляє. Мама вся в собі, як і завжди, але з'являється тато. Він здається веселим і розпитує в Тіма про майбутню гру. Той охоче відповідає. 

– Це буде твоя остання гра в складі цієї команди, – говорить тато, а Тім завмирає з виделкою біля рота. – Не бачу сенсу приділяти цьому час, адже скоро ти починаєш працювати в компанії.

Тім нічого не відповідає. Повільно пережовує шматок м'яса, але мовчить. Мені його шкода. Я не розумію, навіщо тато такий жорстокий з ним. Це ж мрія Тіма – займатися футболом. 

– Чому ти не хочеш, щоб Тім став професійним футболістом? – питаю і відчуваю на собі невдоволений погляд брата. 

– Тому що це просто забавка. Мій син має стати бізнесменом, а не ганяти м’яч, – відповідає батько. 

– Чому ти не зважаєш на те, що чого хоче сам Тім? – продовжую напирати. – Я була сьогодні на його тренуванні. Можу з упевненістю сказати, що футбол – це його. 

– Не говори дурниць, – фиркає тато. – Ми з Тимофієм домовилися, що футбол тільки під час навчання. Далі – доросле життя. 

Мене дивує те, що сам Тім мовчить, наче води в рота набрав. Так, я розумію, немає сенсу сперечатися з татом, але ж він може хоча б думку свою озвучити.

Після вечері в мою голову закрадається думка, що всі навколо брешуть. Тато, мама, брат. Про Марка взагалі мовчу. 

Що це за життя таке, коли ти змушений робити те, чого не хочеш? 

Маніпулювати грошима, яких Тім може не отримати взагалі, дуже жорстоко. Я не розумію.

Всю ніч мені сняться якісь дивні ривки. Можливо, це кадри мого життя до аварії, але дуже важко з усього цього зібрати щось докупи. 

Натовп людей, музика і сміх. Потім я їду кудись за кермом. Через мить танцюю в залі. Я бачу усміхнене обличчя Вадима. Невдоволене Тіма і роздратоване Злати. Я відчуваю хвилювання, коли сиджу в автівці Марка, а він за кермом. Ми їдемо кудись. Я б навіть сказала, мчимо. 

А потім я прокидаюсь. Намагаюсь скласти все докупи, але нічого не виходить. Це просто обривки моїх спогадів і не більше. Дратуюсь, бо відчуваю себе рибою в безмежному океані. Я не знаю, в який бік мені пливти, щоб знайти своїх. Та чи є ці мої тут? 

На цю мить я довіряю лише Каріні. Мені здається, що тільки вона була чесною зі мною. 

Зранку Тім їде в універ, а я залишаюся з мамою вдома. Мене дратує її пасивність, тому свій гнів виливаю на неї. 

– Чому ти постійно п'єш і дивишся телепередачі? – питаю. 

– А що мені робити? – питає так здивовано, наче я спитала велику дурницю. 

– Ну не знаю, – стенаю плечима. – Можна займатися саморозвитком. Піти на якісь курси. Просто поїхати в місто і погуляти. 

– Будеш життя мене вчити? – мама не задоволена. – Хочеш в місто – їдь. Викликай таксі та гуляй скільки влізе. 

Просто чудово! І чому я сподівалася на диво? 

Вирішую більше не сперечатися. В глибині душі з'являється відчуття, що це не допоможе. Мабуть, так було і до аварії. 

Я залишаю будинок і намагаюсь викликати таксі. Тільки в якийсь момент торкаюсь поглядом білосніжного позашляховика. Це ж моя машина. То може варто спробувати поїхати? 

Так, я не пам'ятаю, як навчалася, але ж мої навички мали залишитися. 

Я повертаюсь в будинок і беру з шухляди ключі. Мої права та інші документи завжди при мені. Я сідаю за кермо та обережно торкаюсь пальцями шкіряного керма. 

Машина нова. Тут приємно пахне. Я усміхаюсь. 

Ворота відкриваються, і я заводжу двигун. Їхати, на диво, не страшно. Можливо тому, що переміщається автівка зі швидкістю черепахи. 

Залишаю двір і повільно їду дорогою. З кожною хвилиною швидкість потроху збільшується і страх відступає повністю. Здається, я не помилилася і навички залишилися навіть після втрати пам'яті. 

Телефон в сумці починає дзвонити, і мені доводиться з'їхати на узбіччя, щоб відповісти. Коли бачу, що це Марк, настрій миттєво стає ще кращим. 

– Привіт! – відповідаю. 

– Привіт! – голос Марка здається мені сердитим. – Ти вдома? Я хочу поговорити. 

– Не вдома, – кажу і спостерігаю, як трасою мчать інші автівки. Моя ж стоїть на узбіччі з увімкненою аварійкою. 

– А де? – здається, Марк здивований. 

– Вирішила покататися, – кажу. – Я зараз на трасі по дорозі в місто. 

– Ти ж не за кермом, правда? – стурбовано питає. 

– Ну… за кермом, – кажу. – Але зі мною все гаразд… 

– Теє, ти збожеволіла? – кричить в слухавку, а я усміхаюсь. Він хвилюється, отже, не такий вже і холоднокровний, яким хоче здаватися. – Тобі не можна за кермо! Я скажу Тіму, щоб тебе забрав! 

– Навіщо Тіму? – питаю. – Ти ж хотів поговорити. От сам і приїдь. Заодно поговоримо.