- Глава 6 -

Тім здається. Коли він йде і ми з Марком залишаємося удвох, я полегшено видихаю. 

– Дарма ти приїхала, – серйозно говорить Марк. – Видно, що не до кінця одужала. 

– Я не могла втратити можливість побачити тебе, – усміхаюсь. 

– Мене? – Марк явно здивований. 

– Не вдавай, що нічого не розумієш. Я знаю, що закохана в тебе, і мені здається, що ти також це знаєш. 

Марк зітхає. Робить це так, наче сподівався, що я ніколи цього не дізнаюсь. Мені це не подобається. Я не розумію, чому він збирався приховувати це від мене. 

– Теє, це дуже довга історія, – зітхає. – Ми з тобою обговорили все до аварії. Нам не можна бути разом. 

– Чому? – я не розумію. – В чому причина? 

– Давай ми вдамо, що ти нічого не знаєш. Я можу бути тобі другом, але не хлопцем. 

– Ти серйозно? – вибухаю від обурення. – Думаєш, вдати, що я нічого не знаю, буде найкращим варіантом? Марку, чого ти так боїшся? 

– Теє, – я чую голос брата за спиною. – Не варто тобі у це лізти. 

– Я тебе не питала! – сердито дивлюсь на брата. 

– Та я все одно скажу, – Тім з неприязню дивиться на колишнього друга. – Те, що приховує Марк, ніколи не сподобається. Він не буде з тобою, тому просто викинь це з голови й не бігай за ним. 

– Я не бігаю за ним! Я просто хочу знати.. 

– Тім має рацію, – втручається сам Марк. – Ти маєш зрозуміти, що між нами нічого не буде. Пробач. 

Марк встає, розвертається і йде. Він навіть не оглядається, а моє серце боляче стискається. 

Відчуття таке, що ми це вже проходили, і від цього на очах виступають сльози. Здається, він вже залишав мене ось так. Без відповідей на питання. 

– Ходімо, Теє. 

Тім подає мені руку, і я її приймаю. Голова досі трохи крутиться, але йти можу сама. 

Автівки Марка на парковці вже немає. Швидко він втік. Навіть не перевдягнувся. 

– Ти можеш щось мені пояснити? – питаю в Тіма. Надія на те, що він привідкриє мені завісу таємниць Марка, дуже мала, але я все одно хочу спробувати. 

– Просто дай йому спокій. Марк не твій варіант, – сухо відповідає. 

– Це ти так вирішив? – питаю сердито. 

– Я це знаю, – карбує. 

– Ви були друзями. Що сталося, що зараз ви не спілкуєтесь? – продовжую свій допит. 

– Ти надто багато знаєш, – зітхає. – Твоя подружка не вміє тримати язика за зубами. 

– Моя подруга, на відміну від тебе, говорить мені правду, – кажу сердито. – Шкода тільки, що вона багато чого не знає. 

Тім мовчить. Хмуро дивиться перед собою. Здається, він взяв собі за мету відгородити мене від усього і створити таку реальність для мене, де все чудово і немає проблем. 

Але ж це не так. Проблеми є. Я бачу, як розвалюється шлюб моїх батьків. Я розумію, що в Марка є якісь проблеми, про які він не хоче говорити. І навіть сам Тім вдає, що все чудово, а сам страждає, бо змушений залишити улюблену справу. 

– Як би ти не намагався, ти не зможеш приховувати від мене правду вічно, – кажу, дивлячись на його профіль. – Я все одно дізнаюсь все. Можливо, повернеться пам’ять. І що буде тоді? 

– Я хочу для тебе кращого, – цідить. 

– Але робиш гірше, бо брехня ще нікого не врятувала. 

Тім продовжує мовчати. Він схожий на непробивну стіну. Можливо, з часом він таки знайде в собі сили розповісти мені секрет Марка. А може, навіть про проблеми в нашій родині. Та станеться це не сьогодні й точно не завтра. На жаль. 

Ми повертаємось додому і знаходимо маму в вітальні. Навіть не дивуюсь, коли бачу в її руці келих з вином. Вона оглядає нас з Тімом байдужим поглядом, а тоді знову повертає увагу телевізору. 

Прекрасно! Вона навіть не спитала як я. 

Йду у свою кімнату й одразу набираю Каріну. Розповідаю подрузі все, і ми разом думаємо над тим, що такого міг приховувати від мене Марк. 

– Цікаво, що ж це за таємниця така, – думає Каріна. – Може, він когось вбив? 

– Та ні, – думаю про це, і сироти вкривають шкіру. – Не думаю. Йому всього двадцять один. Коли він мав це зробити? 

– І то правда, – Каріна погоджується. – Що ж тоді? Ти ж розумієш, що це має бути щось серйозне, якщо навіть Тім не хоче розповідати. 

– Розумію, – зітхаю. – Треба думати ще. Мені ця таємниця спокою не дає. 

– Мені тепер теж.