- Глава 5.2 -

– Пам'ятаю, – кажу. – Марк провідував мене в лікарні. 

– Та невже? — хмикає Злата. – Мабуть, шкода тебе стало.

– Тобі краще знати, – кажу. – Хоча ні, наскільки я знаю, ви більше не разом. Чи я помиляюсь? 

Здається, мої слова зачіпають її за живе. Злата змінюється в обличчі. В мене таке відчуття, що вона бореться з бажанням кинутися на мене і вирвати кілька пасом. 

– Тобі пощастило, що тільки з лікарні вийшла, – цідить. – Інакше я б залюбки відправила тебе туди. 

Мені здається, що вона блефує. Злата може говорити що завгодно, але вона і пальцем мене не торкнеться. Вона добре розуміє, які можуть бути наслідки. Тім їй цього з рук не спустить. Та й Марк, я думаю, теж. 

Я йду на трибуни й займаю місце в третьому ряду. Ніна зі Златою в п'ятому. Я потилицею відчуваю на собі вбивчий погляд рудої, але намагаюсь не акцентувати на цьому уваги. 

Скажу, що виходить у мене чудово, бо через кілька хвилин на полі з'являються футболісти. Я одразу знаходжу серед них Тіма. Він один з найвищих хлопців, та й його біляву шевелюру важко не помітити. 

Брат махає мені рукою і я роблю те ж саме. А потім торкаюсь поглядом Марка і більше не можу дивитися на когось іншого. 

Марк трішки вищий за Тіма і ширший у плечах. Він впевнено відбиває м'яч і робить усе, щоб не дивитися в мій бік. 

Щось мені підказує, що Тім уже встиг з ним поговорити, і це неабияк дратує.  

Наступні двадцять хвилин я спостерігаю за Марком і Тімом. Ці двоє поводять себе так, наче не знаходяться в одній команді. Тім не пасує Марку і всіляко намагається його ігнорувати. 

Щодо самого Тіма, то мені здається, що він істинний лідер цієї команди. Його слухають, і це помітно. Він любить футбол, і мені боляче від того, що зовсім скоро йому доведеться закинути цю справу. 

В якийсь момент сонце добряче припікає і починає боліти голова. Здається, дарма я не взяла кепку та пляшку води. 

Хлопці з команди починають знімати з себе футболки та обливаються водою, а мені здається, що температура повітря піднялася до ста градусів. 

Я витріщаюсь на тіло Марка і точно знаю, що Злата зараз робить те ж саме. Мене це дратує, але я тримаюсь. 

В момент, коли біль в голові стає нестерпним, вирішую спуститись вниз і взяти води у хлопців. Вони якраз займаються і поруч з мініхолодильником нікого немає. 

Я наближаюсь до першого ряду, і саме в цей момент хтось з команди відправляє м'яч у мій бік. Я не встигаю зреагувати й той цілить мені в плече. Я падаю на сідниці просто біля крісла, а позаду чутно сміх. 

Навіть думати не треба, хто це там такий щасливий. 

Першим до мене біжить саме Марк. Він перестрибує через сидіння, наче це взагалі не перешкода, а тоді присідає поруч зі мною та уважно роздивляється. 

– Ти як? – питає стурбовано. 

– Звали! – цідить Тім і штовхає Марк. Той теж падає, бо не чекав такого. – Як ти? 

Тім подає мені руку, і я встаю. Мені шкода Марка, але я не хочу сваритися зараз, коли всі на нас витріщаються. 

– Все гаразд, – кажу. 

Марк також встає і сердито дивиться на мого брата. Це вперше я бачу його таким. Раніше він мовчки терпів усе і здавався спокійним, але не цього разу. 

– Тренування закінчено! – кричить Тім, і інші члени команди залишають стадіон. 

– В чому твоя проблема, чувак? – питає Марк. – Я просто хотів допомогти! 

– Я сказав тобі не наближатися до моєї сестри! – гиркає Тім. – Що з моїх слів ти не зрозумів? 

– Тіме, досить! – втручаюсь. – Це не тобі вирішувати, з ким я можу спілкуватися. 

– Помиляєшся, – брат дивиться на мене таким поглядом, що мені кортить замовкнути, але я не збираюсь мовчати. 

– Я сказала досить! – повторюю і стаю так, щоб закрити Марка собою. – Я знаю, що ти хвилюєшся, але це вже занадто. Марк не бажає мені зла! 

– Ти його зовсім не знаєш! – карбує. 

– Я і тебе не знаю! – кричу. 

Ми обоє замовкаємо, важко дихаючи. В мене таке відчуття, що голова зараз вибухне від болю. Роблю крок назад, але мало не падаю, тому що ноги підкошуються. Мене ловить Марк і допомагає сісти на крісло, а тім подає воду, яку я жадібно п'ю. 

– Пробач, – Тім сідає поруч зі мною навпочіпки. – Дарма я взяв тебе з собою. 

– Не дарма, – кажу. Після того як попила, стає трохи краще, тільки голова досі болить. – Я в нормі. 

Хочу підвестися, але не виходить, тому що рука Марка опускається на моє плече. 

– Тіме, я думаю, що тобі варто переодягнутися і відвезти Тею додому, – говорить стримано, але серйозно. – Я залишусь з нею, поки ти не повернешся. 

Я розумію, що Тімові це геть не подобається. Він не хоче залишати мене з Марком, але вибору немає. Він мокрий від поту, форма прилипла до тіла. 

Цікаво, що він обере зараз. Чи наступить собі на горло, щоб дати Марку можливість провести зі мною час?