- Глава 5 -

Минає три занадто довгі, як на мене, дні. Тато постійно на роботі. Я практично його не бачу. Мама постійно в телефоні, переписується з кимось, або ж сидить перед телевізором з келихом вина. 

Тім їздить в університет, потім у нього тренування. І тільки я відчуваю себе бранкою в цьому будинку. Почуваюсь доволі добре, тільки не впевнена, що батьки підтримають мою ідею повернутися до навчання. 

Проблема не тільки в цьому полягає. Я ж нічого не пам'ятаю з пройденого курсу, отже, до навчання мене ніхто не допустить. Я навіть універ закінчити не можу… 

А потім одного дня до мене в гості навідується хлопець, якого я не пам'ятаю. Зате він знає мене дуже добре, бо ми танцювали разом. 

– Я Вадим, – він усміхається мені. 

– Тея, – відповідаю. – Ой, ти ж знаєш. 

Ми усміхаємось одне одному. Я запрошую його на кухню і готую нам каву. Вадим привабливий хлопець, високий і стрункий. Справжній танцюрист. 

– Марія передає тобі привіт, – говорить Вадим. – Ми сумуємо за тобою. 

– Хто така Марія? – цікавлюсь. 

— Наша тренерка, – відповідає. – Вона професіонал. 

– Можеш показати мені наші виступи? В тебе є записи? – цікавлюсь. 

– Є, – киває та усміхається. 

Наступні пів години, а то і більше, ми сидимо одне біля одного і передивляємось відео з останнього турніру. Я заледве впізнаю в тій неймовірно яскравій дівчині з неймовірним тілом себе. 

Вона так гарно рухається, наче музика це вона сама. 

Мені так шкода стає, що я цього не пам'ятаю. Настрій одразу котиться кудись у прірву. 

– Що кажуть лікарі? Пам'ять повернеться? – цікавиться Вадим. 

– Не знаю, – шепочу. – Треба сподіватися. 

– Все буде добре, Теє. Ти дуже сильна людина. Я це добре знаю, – Тім мені усміхається, а я йому. 

Він хороший. Я впевнена, що ми чудово відчували одне одного на сцені. 

– Що тут відбувається? – на кухню заходить Тім і тисне руку Вадиму. Мені здається, що між ними нормальні взаємини. 

– Вадим показує мені відео з виступів, – кажу. 

– Зрозуміло, – киває брат. – Слухай, Теє. У мене сьогодні тренування. Якщо маєш бажання, можеш поїхати зі мною. 

– Правда? – настрій знову піднімається. – Я хочу! 

– Тоді через пів години біля машини, – Тім залишає кухню, а я повертаюсь обличчям до Вадима. 

– Можливо, візит до університету якось допоможе, – говорить він. 

– Я дуже на це сподіваюся, – кажу. 

Коли Вадим йде, я прямую у свою кімнату, щоб переодягнутися. Джинси, футболка з худі та кросівки. Головне, щоб було зручно. Волосся збираю у хвіст і роблю легкий макіяж, щоб приховати бліду шкіру обличчя. 

Рівно в призначений час я прямую до автівки Тіма, а він уже чекає мене біля неї. 

– Мама не проти, що я їду з тобою? – питаю. 

– Та ні, – відповідає. – Вона зайнята переглядом чергової мелодрами. 

– Раніше теж так було? Тато працював, а вона сиділа, втупившись в телевізор? 

– Саме так. 

– І всім це подобалося? – дивуюсь. – Це якось неправильно. 

– У кожного своє життя, мала. Хто я такий, щоб вчити маму, як буде краще? 

Далі їдемо мовчки. Я дивлюсь у вікно, запам'ятовуючи дорогу до універу, але слова Тіма не покидають мою голову. Дуже дивно все це. 

Таке враження складається, що тільки я бачу, що з нашою родиною щось не так. І тільки мене це хвилює. 

Тім пакує автівку біля університету, а я дивлюсь на будівлю і намагаюсь відчути хоча б щось. Але всередині глуха тиша, і це неабияк мене дратує. 

Тім забирає з заднього сидіння свою сумку, і ми збираємось йти всередину, але не встигаємо, бо поруч зупиняється Форд Мустанг. Ось тут я завмираю, а серце якось дивно сіпається в грудях. Є реакція, і це цікаво. 

На вулицю виходить Марк і здивовано дивиться на мене. Не очікував, що буду тут. 

– Привіт, – вітається зі мною під хмурим поглядом Тіма. 

– Привіт, – усміхаюсь. 

– Ходімо, Теє, – бурчить брат і прямує до входу. 

Мені так цікаво, чому стосунки з кращим другом зіпсувалися.  І мене дратує те, що жоден з хлопців не буде пояснювати, в чому причина.

Я йду за Тімом, а Марк позаду мене. Я відчуваю на собі його погляд. Марк не зводить розмову, щоб не злити Тіма, але я впевнена, що він не проти поговорити. 

– Чекай на стадіоні. Мені треба переодягнутися, – говорить Тім і киває на двері, що ведуть до виходу.  Я йду туди й опиняюсь на задньому дворі університету.  Попереду бачу стадіон і прямую туди. 

Крім мене тут є ще кілька дівчат. Швидше за все, вони прийшли сюди, щоб подивитися на тренування. 

– Які люди! – до мене звертається рудоволоса дівчина з великими зеленими очима. Вона гарна. – Не чекала, що так скоро повернешся.