- Глава 4.1 -

– Чому? – дивлюсь на брата. – В чому причина їхніх сварок? 

– Не знаю, – Тім стенає плечима так невимушено, наче сварки батьків це для нього звична справа. – Ходімо їсти. Вони зараз заспокояться. 

Тім має рацію. Як тільки ми заходимо на кухню, сварка миттєво вщухає. Та найбільше мене дивує навіть не це. Батьки вдають, що цієї сварки взагалі не було. 

Вони сміються, жартують, і все виглядає занадто ідеально. Тім не піднімає очей від своєї тарілки, а я розумію, що йому соромно. Або ж ця вистава його ніяк не торкається. 

Дуже дивно це все. Занадто дивно. Якщо мої батьки переживають якусь кризу у стосунках, то може не варто заради мене вдавати, що все добре? Та й вдають вони геть погано, бо я наскрізь бачу їхню брехню. 

Повечерявши, я знову повертаюся до себе в кімнату. Сидіти в чотирьох стінах немає великого бажання, але поки що мені не можна напружувати себе. 

Всі думки зараз про моїх батьків. Наскільки мені відомо, проблеми в них були ще до аварії. Здається, що після все тільки гірше стало. 

Минає хвилин двадцять, і я ловлю себе на думці, що не можу сидіти на одному місці. Саме тому йду в кімнату до брата. Начебто вона навпроти моєї. Стукаю і, не чекаючи відповіді, заходжу всередину. 

Тім сидить за комп'ютером і грає гру, та коли бачить мене, не приховує здивування. 

– Не проти, якщо складу тобі компанію? – питаю. 

– Та ні. Сталося щось? – розглядає мене прискіпливо. 

– Не знаю, – кажу. – Відчуваю себе невпевнено тут. Не хочу залишатися одна. 

– Можеш дивитися як я граю, – пропонує. 

– А можеш розказати щось про себе? – прошу. – Тобто, я знаю, що ти граєш у футбол. Що ще? 

– Мабуть, нічого, – усміхається. – Футбол забирає весь мій час.

– Ти хочеш стати футболістом? 

– Хотів би, але навряд чи так буде, – в голосі брата чути сумні ноти. А це вже цікаво. 

– Чому? – не розумію. 

– Тато не хоче, щоб я займався цим професійно. Поки навчаюсь в універі – можна. Але через кілька місяців я закінчую останній курс, а далі тато хоче, щоб я працював у компанії. 

– Але ж ти цього не хочеш, – я цього не розумію. 

– З нашим татом важко сперечатися. Особливо якщо врахувати те, що він мене повністю забезпечує, – зітхає. 

Тепер я починаю розуміти. Тім боїться залишитися без татових грошей. Готовий навіть пожертвувати власною мрією. 

– А як щодо мене? Які у нього на мене плани? – питаю схвильовано. 

– Тобі не варто хвилюватися, – Тім хмикає. – Його мало цікавить, чим ти займаєшся. Хіба що він буде ретельно обирати тобі нареченого. 

– Ти серйозно? – я не вірю у те, що чую. 

– Ага, – киває. – Тому будь готовою до цього. 

Уявлення не маю, як можна бути готовою до чогось такого. Ми ж не в середньовіччі живемо. Я сама можу вибрати з ким мені бути. 

Після слів Тіма я ще більше переконуюсь, що в нашій родині не все гаразд. Не лише між мамою і татом. Між нами й батьками теж. 

– А як щодо дівчини? Ти також маєш бути з тією, яку вибере тато? – питаю. 

– Поки що ні, – усміхається. – У мене немає серйозних стосунків. Максимум на місяць. Я не з тих, хто швидко закохується. 

Можливо, це на краще. Буде гірше, якщо Тім закохається, а потім прийде тато і скаже, що ця дівчина не підходить. 

В мене мороз по шкірі від подібних думок. Це просто якась дурня. Кожен з нас має сам обирати з ким йому бути. 

Але Тім боїться втратити гроші, які дає йому тато, а тато цим користується і маніпулює сином як хоче. 

Цікаво, чи було зі мною так само? Чи боялася я втратити його фінансову підтримку? 

Повертаюсь в кімнату з розумінням, що майже нічого не знаю про свою родину. Це мене гнітить. І лякає. 

Щоб якось себе заспокоїти, я набираю Марка. Можливо, і не варто, та я не можу інакше. Мені терміново треба з кимось поговорити. І бажано, щоб ця людина не була з цього будинку. 

– Слухаю, – Марк відповідає після другого гудка. 

– Я тебе не відволікаю? – питаю схвильовано. 

– Та ні, – усміхається. – Все добре. Як тобі вдома? 

– Запитань стало ще більше, – зітхаю. – Мені здається, що всі брешуть. 

– Ти говорила з ними про це? 

– Думаю, це не має сенсу, – відповідаю. – Уявляєш, Тім сказав, що тато дозволив йому грати у футбол тільки до закінчення університету. 

– Я знаю про це, – сумно говорить Марк. – Тім погодився. 

– Але ж він любить футбол, хіба ні? – випалюю, а тоді розумію, що хтось може почути та стишую голос. 

– Любить, – погоджується Марк. – Теє, мені здається, що Тім занадто сильно залежний від грошей батька і це його проблема. 

– А я? – цікавлюсь.