- Глава 4 -

Зранку прибувають батьки й навіть Тім з ними. Всі знервовані, і я теж. Мама допомагає мені одягнутися, а довге світле волосся збираю у гульку. Воно дуже мені подобається, але зараз я мрію прийняти душ і привести його до ладу. 

– Як ти? – питає мама, коли збираю в сумку свої речі. 

– Чудово, – кажу. – Дуже хочу додому. 

На “додому” мій голос сіпається. Мама це помічає. Думаю, вона має розуміти, що мені страшно. В моєму розумінні дім – це там, де тепло і тебе завжди чекають. Але я свого дому не пам’ятаю. Я наче риба, яку викинуло на берег. 

Тато забирає мою сумку, а Тім дає свою руку, за яку я хапаюсь. Відчуваю себе доволі добре, якщо не зважати на головний біль. Він тепер мій постійний супутник. 

Лікар сказав, що з часом це мине, але коли буде це “з часом” я поки не знаю. 

Ми сідаємо в чорний Мерседес мого тата. Його машина дорога і блискуча. Я тільки зараз розумію, що мої батьки багаті. Тім сідає в чорну БМВ і їде за нами. Мама поруч зі мною, тато спереду біля водія. Вона тримає мене за руку та усміхається. В мене таке відчуття, що кожен з нас переживає цей момент по-своєму. Нам усім страшно. 

Я поки не розібралася, чи хочуть мої батьки, щоб моя пам’ять повернулася. Вони поводять себе дуже дивно. Багато що від мене приховують. 

Можливо, їм здається, що так буде краще для мене, але я так не думаю. 

Ми прибуваємо до розкішного маєтку. Від захоплення відкриваю рота і дивлюсь на будинок та територію навколо нього. Вже не терпиться побачити свою кімнату. А ще мій погляд зачіпається за білосніжний позашляховик Порше. Він здається мені знайомим. 

– Це твоя машина, – говорить тато. – Зовсім нещодавно ти отримала права. 

Я уявлення не маю, чи вмію водити машину. Мабуть, дізнатись можна, тільки сівши за кермо. Можливо, я і це забула, та немає сенсу сподіватися на диво. 

– Ходімо в будинок, – каже мама, і я її слухаю. 

Всередині все не менш ефектно, ніж на вулиці. У вітальні великий диван і крісла. Панорамні вікна і двері, через які можна вийти на терасу. 

Роздивляюсь все це швидко, тому що ми йдемо далі. Кухня, санвузол і кабінет батька. Коли піднімаємось на другий поверх, починаю ще більше переживати. Все-таки в мене є надія, що пам'ять повернеться саме зараз. Або хоча б якась її частина. 

Я переступаю поріг власної кімнати. Тут велике ліжко. Письмовий стіл і шафа. Нічого особливого. Багато фотографій в рамках, де ми з Каріною разом. Є і з братом та батьками. 

Картинка потроху складається в моїй голові, але пам'ять не повертається. 

– Ну як ти? – питає мама, котра весь час була поруч і спостерігала за мною. 

– Спогадів немає, – кажу. 

– Все буде добре, люба. Ти обов'язково все згадаєш, – співчутливо говорить і обіймає мене. 

Я дозволяю їй це тому, що хочу відчути підтримку. Що б там мама не думала насправді, я хочу, щоб зараз вона мене обіймала і не відпускала. 

– Хочеш побути сама? – питає через кілька хвилин. 

– Мабуть, так, – кажу. 

– Ми будемо внизу. – Я приготувала обід. Будемо чекати, коли ти приєднаєшся до нас. 

– Добре.

Коли мама йде, я сідаю на ліжко і ще раз все роздивляюсь. Тоді дістаю з кишені телефон і набираю номер Каріни. 

– Ну що там? – нетерпляче питає подруга після першого ж гудка.

– Нічого, – зітхаю. 

– Мені шкода, – шепоче.

– Мені теж. Я дивлюсь на наші спільні фото. Здається, нам було весело удвох. 

– Ще б пак, – сміється. – Як думаєш, твої батьки дозволять мені тебе провідати? 

– Думаю, що так. Я скажу їм, що ти навідаєшся в гості найближчим часом. 

– Чудово. Тоді чекай мене в гості. Ми повернемо твою пам'ять, от побачиш. Не засмучуйся тільки. Добре? 

– Не буду.

Навіть не знаю, як можна засмутитися з такою подругою. Після розмови з нею навіть настрій піднімається. Розумію, що треба йти до батьків і брата, але перед тим, як залишити кімнату, вирішую написати Марку. 

“Я вже вдома. Пам'ять не повернулася.”

Не сподіваюсь, що він відпише швидко, тому залишаю кімнату, а телефон там залишаю. 

Спускаюсь сходами вниз і чую розмову батьків на кухні. Вони говорять пошепки, але по інтонації розумію, що сваряться. Це так дивно. До цього моменту вони були ідеальною парою, а тут таке.

– Я говорив тобі, що пам'ять так швидко не повернеться, – цідить тато. – Перестань панікувати. 

– Мені здається, що ми вчиняємо неправильно, – зітхає мама. – Обманюючи її. 

– Ніхто її не обманює. Просто є речі, які дійсно краще забути. 

– Це ти про свої старі грішки? – фиркає мама. 

– Що ти тут робиш? – чую за спиною голос Тіма і мало не кричу від переляку. 

– Йшла на обід, – кажу йому. – Але там батьки… сваряться.