- Глава 2.1 -

Каріна йде, а я ніяк не можу заспокоїтись. Те, що вона говорила, мало схоже на правду. Я і Марк? Але ж він нічого про це не говорив.. Чому ж тоді приходив, якщо навіть мій брат проти? 

Хочу запитати про це в Тіма, але вирішую трохи зачекати. В мене ще багато часу, поки я тут, а він може зрозуміти, що не просто так я про це питаю. 

Тім може заборонити Каріні до мене наближатися, а я цього не хочу. Ця дівчина мені подобається.  І Марк подобається. Він гарний і з ним приємно розмовляти. 

Мої батьки приходять в палату рівно о десятій. Я уважно слідкую за їхньою поведінкою, і мені важко зрозуміти, що не так. Вони спілкуються між собою. Тато усміхається мамі. Просто ідеальна картинка ідеальної родини. 

– Мамо, можеш дати мені дзеркало? – питаю, а вона розгублено дивиться на тата. – Просто я зловила себе на думці, що не знаю, як виглядаю. 

Ніяково усміхаюсь, і вона дістає з сумки складне дзеркальце. Воно невелике, і я не бачу себе повністю. Блакитні очі, шрам на скроні, темні кола навколо очей і бліда шкіра. Курносий ніс, пухкі губи. Я гарна. Побачене мені подобається. 

Тільки волосся брудне і заплуталося. Було б добре прийняти душ і вимити його, але поки що це неможливо. Лікар навіть вставати мені не дозволяє. 

– Тім провідає тебе після пар, – говорить тато. – Брат дуже переймається твоїм станом. У нього гра через кілька днів, а він ніяк не може зібратися. 

– Гра? – перепитую. 

– Він грає у футбол, – пояснює мама. – Тренер каже, що у нього велике майбутнє. 

– А я? Чим займалася я до аварії? – питаю дещо знервовано. Дуже боюсь, що відповідь батьків буде відрізнятися від відповіді Марка. 

– Ти танцювала, – говорить тато. – Але це було більше хобі як захоплення. 

– Хобі? – перепитую.  Марк говорив, що мені подобалося танцювати. То точно не хобі. 

– Саме так, – тато киває. – Ти добре навчалася і планувала поїхати за кордон. Побачити світ. 

Мама дивиться на тата, і я бачу в її погляді нерозуміння. Ну звісно, вона уявлення не має, що в мене були такі плани. 

Бо їх не було…

– Коли ти кажеш про подорожі, я нічого не відчуваю, – вирішую трохи підіграти йому. – Можливо, ти не надто добре знав, чого я насправді хочу? 

Тато хмуриться. Я потрапила в ціль. Мені так прикро, що він бреше. Та ще неприємніше від того, що я повірила б йому, якби до цього Марк не розповів мені правду. І Каріна теж. 

– Ти помиляєшся, – тато стоїть на своєму. – Просто втомилася і відчуття підводять. Тобі потрібен час. А ми будемо поряд. 

Навіть не знаю, що на це відповісти. Насправді дуже хочу, щоб мене виписали. Хочу побачити, де жила до аварії. Свою кімнату. Може тоді пам’ять почне повертатися. 

Та до повного одужання мені ще далеко. Потрібно набратись терпіння і пробувати копирсатися у своїх думках. Можливо, там знайдеться якийсь уривок спогадів. Щось, за що можна зачепитися. 

– А де мій телефон? – питаю в мами, і вона знову робить це – дивиться на тата. Це дуже дивно. Таке враження, що вона боїться сказати щось не те. 

– Він розбився, – відповідає тато. – Я куплю тобі новий. 

– Дуже шкода, – шепочу. – Я думала, що там можуть бути якісь фото. Мені було б цікаво поглянути на своє життя до аварії. 

– Пробач, Теє, – говорить тато. – Ти обов'язково все згадаєш. Просто потрібен час. 

– Звісно, – усміхаюсь йому. 

Хто б знав, як мені важко було видавити з себе цю усмішку. Бо поведінка батьків дуже дивна. Брат нікого до мене не підпускає. Вони однозначно приховують щось. Але що? 

Коли батьки йдуть, пробую сісти. Лікар поки не дозволяв, але я не можу лежати як той овоч. Голова трохи крутиться, коли сідаю, і ноги звисають з високого ліжка. Розумію, що це не дуже хороша ідея, але здаватись не збираюсь. 

Встаю – і світ перед очима розпливається. Вже готуюсь розбити голову вдруге, але чиїсь руки перехоплюють мене за талію. 

– Тримаю! – чую чоловічий голос, а тоді бачу незнайомця зі світлим волосся і блакитними очима. 

– Ти янгол? – виривається з мого рота, а він тихо сміється. 

– Типу того, – киває і допомагає мені сісти на ліжко. – Я Оскар. 

– Оскар? – перепитую. – Що це за ім'я таке? Тобто… пробач я… 

– Та все гаразд, – він сміється. – Каріна розповіла мені, що з тобою сталося.

– Каріна? Ти її знаєш? 

– Вона моя двоюрідна сестра, – пояснює. – До речі, це тобі. 

Оскар піднімає з підлоги букет, а я розгублено на нього дивлюсь. – Пробач, що впустив. Між букетом і тобою я вибрав тебе, тому він дещо постраждав.