- Глава 2 -

– Ти дуже любиш танцювати, – говорить Марк. – Нещодавно виграла кубок зі своїм партнером. А ще в тебе багато друзів, ти розумна і кмітлива. В тебе є старший брат – Тимофій. Ви з ним часто сваритесь, але все одно любите одне одного. 

– Повірити не можу, що я танцювала, – шепочу. – Зараз у мене відчуття, що це тіло мені не належить. 

Хочу говорити весело, але нотки суму проскакують. Я хочу бути собою. Дівчиною, про яку розповідає Марк. 

– Мені прикро, Теє, – він обережно накриває мою руку своєю, і я відчуваю дивне поколювання. – Я впевнений, що пам’ять повернеться. Треба лише почекати. 

– Я теж на це сподіваюсь, бо бути незнайомкою для себе самої якось геть не те, – усміхаюсь йому. – Слухай, а які стосунки у тебе з моїм братом? Мені здалося, що ви не ладнаєте. 

– Тобі не здалося, – тепер черга Марка сумно усміхатися. – Ми посварилися за кілька днів до аварії. 

– Чому? – зацікавлено на нього дивлюсь. 

– Це не має значення, – відповідає. – Я сподіваюсь, що скоро все стане як і було. Зараз важливо, щоб до тебе пам’ять повернулася. 

– І то правда, – зітхаю. – Слухай, ти говорив, що в мене багато друзів… А хлопець? У мене є хлопець? 

Після мого питання Марк кашляє в кулак. Якась дивна реакція, якщо чесно. Він так мене нахвалив, а зараз скаже, що я одна. Якось навіть сумно.

Марк не встигає відповісти, тому що в палату заглядає медсестра і виганяє його. Години відвідувань минули. 

Коли він йде, я ще довго просто лежу і дивлюсь в одну точку на стелі. Хочу уявити, як прекрасно могла б танцювати, але тут до мене доходить, що я навіть не знаю, як виглядаю. 

Це мене засмучує. Я реально наче в коконі якомусь. Сиджу і не можу вибратися. Всі навколо живуть свої життя. Навчаються, працюють, кохають. І тільки я застрягла між життям та смертю. Навіть не знаю, що краще – жити без пам'яті чи померти. 

Я тихо плачу, затуливши рота рукою. Жалію себе і боюсь того, що буде далі. Мені ж доведеться звикати до своїх батьків, брата. Коли настане час залишати лікарню і їхати додому. 

Дім… У моєму розумінні це щось невідоме. Я не відчуваю нічого, коли кажу це слово. Немає трепету. Тиша незмінна. 

Не знаю, коли засинаю, а от прокидаюсь, коли в палату проривається дівчина. Вона брюнетка з великими блакитними очима. Я її не пам'ятаю. 

– Та я лише на хвилинку! – кричить вона до медсестри. 

– Хіба не зрозуміло, що години прийому з десятої? – злиться старша жінка в білому халаті. 

– Будь ласка, це ж моя подруга! – брюнетка схлипує, і медсестра дає їй спокій. Та коли моя гостя повертається до мене обличчям, немає і сліду від сліз. Вона широко усміхається. 

– Виглядаєш паскудно, – оглядає мене прискіпливо. 

– Дякую, – хмикаю. – А ти хто? 

– Просто чудово, – зітхає брюнетка. – Отже, це правда. Ти втратила пам’ять? 

– Так, – кажу. 

– Мені сказала дівчина твого брата. Ніна, – брюнетка сідає в крісло і продовжує: – Слухай, я кілька разів намагалася до тебе прийти, але твої батьки, та й сам Тім, мені не дозволяли. Уявляєш?

– Чому? – не можу зрозуміти. 

– А я звідки знаю? – стенає плечима. – Перед аварією у тебе були погані стосунки з обома батьками. Ти говорила, що мама випиває, а тато часто не ночує вдома. 

Оце так інформація! Я намагаюсь пригадати, як батьки поводили себе, коли були тут. Тато обіймав маму за плечі, коли вона плакала. Мені здалося, що вони щиро переймаються мною. 

– Ми з тобою найкращі подруги? – питаю. 

– А то! – дівчина хмикає. – Ой, точно! Ти ж навіть імені мого не пам'ятаєш! Я – Каріна! 

– Тея.

– Твоє я знаю. В мене пам’яттю все ок, – сміється. – Я спробую навідуватись до тебе після того, як підуть батьки та брат. Вони дещо дивні після того, як це з тобою сталося. 

– Як думаєш, чому? 

Якось дивно виходить. Ця дівчина здається мені ріднішою за рідних батьків. Вона така щира, балакуча, усміхнена. 

Цікаво, чому мої батьки не допускають її сюди. З Марком та ж історія. Брат не хотів бачити його тут. 

– Слухай, а як щодо Марка? Ти знаєш його? – цікавлюсь. 

– Ще б пак! – хмикає. – І ти його чудово знаєш. Він – найкращий друг твого брата, хоча останні кілька днів вони наче уникають один одного. 

І я пам’ятаю, як агресивно Тім розмовляв з Марком. 

– Він був у тебе? – якось дивно усміхається Каріна. 

– Був, – кажу. – Також приходив, щоб його ніхто не бачив. 

– Хвилюється, – хмикає. – І що? Серце не тьохнуло? Нічого не відчула? 

– А що мала відчувати? – нічого не розумію. Каріна так багато розповідає, що моя хвора голова йде обертом. 

– Ти закохана в нього по вуха, – пояснює. – А він тебе уникає. 

– Що? – ось тут у мене стається шок, бо такого я не очікувала.