- Глава 1.1 -

– Як ти можеш жартувати в такому стані? – блондин хмурить брови. – Це геть не смішно!

Звісно, не смішно, ідіоте! Бо я не жартую!

– Тіме, здається, вона дійсно нас не пам’ятає, – вбитим голосом говорить брюнет. – Мабуть, це наслідки травми голови. 

О, а брюнет мені більше подобається! У нього однозначно є мізки!

– Поклич лікаря! – цідить той, що Тім, і брюнет зникає за дверима.

Я дивлюсь на хлопця, а хлопець дивиться на мене. Навіть не зважаючи на те, що болить все тіло, я намагаюсь пригадати його. Відшукати у своїй пам’яті, але нічого не виходить.

– Теє, ти дійсно мене не пам’ятаєш? – питає схвильовано.

– Ні, – видихаю. Та я навіть не знала, що мене Теєю звуть! 

Потроху накриває паніка. Все це до біса страшно. Я прикута до ліжка, болить кожна клітинка тіла, та найгірше навіть не це. В мене порожнеча в голові. Так тихо там, жодного спогаду. 

Хіба людина не повинна мати спогади? Та хоча б щось!

З дитинства – про розбиті коліна. З юності – про перше кохання. Зі студентських років – як прогулювала пари. Я ж знаю все це, але не впевнена, що робила подібне. 

Мої роздуми перебиває лікар. Він змушує мене дивитись на нього, знову світить ліхтариком, ставить питання. Моя голова може луснути будь-якої миті, але я намагаюсь йому відповідати. 

Як мене звати? Скільки років? Як звати маму? Тата? Брата? Який зараз рік? Що зі мною сталося? 

Він питає, а я нічого не можу відповісти, бо не знаю. Ну, крім того, що я Тея, а блондин – Тім. І це я тільки тут дізналася. 

– Вона втратила пам’ять? – питає Тім. Схоже, він мій брат. 

– Схоже на те, – хмурить брови лікар. – Травма принесла свої наслідки.

– Коли це мине? Коли пам'ять повернеться? – Тім ледве стримує лють. Він так переймається. Мабуть, дуже мене любить. 

– Я не можу сказати. Зараз головне, щоб дівчина одужала. А пам’ять може і не повернутися.

Що? Як це не повернутися? Та я зараз схожа на немовля! Відчуваю себе саме так. 

Всі ці люди незнайомці. Мій брат незнайомець…

Я знову засинаю. Мені починає здаватися, що сон це як заспокоєння для мене. Лише коли сплю, не думаю про те, в яку халепу потрапила. А от прокинувшись наступного разу, не бачу Тіма, до якого вже навіть почала звикати. Тут мої батьки. Ну, це ті самі люди, які були тут, коли я вперше прокинулася, тому думаю, що це батьки. 

– Теє! – жінка наближається до мене та уважно роздивляється. – Ти дійсно нас не пам’ятаєш? 

– Люба, не напосідай, – чоловік стає поруч з нею та усміхається мені. – Наша донечка все згадає. Просто потрібен час.

Ех… мені б його впевненість. 

– Ви… мої… батьки? – говорити досі важко, але язик хоча б ворушиться. Не те що першого разу. 

– Так, – жінка схлипує. – Я мама, а це – тато. Нам так шкода, Теє. Ми не думали, що все дійде до такого. 

– Що… ви маєте… на увазі? – я її геть не розумію. Вона себе звинувачує? Чому? 

– Не зважай, – тато опускає руку на її плече. – Мама просто перехвилювалася.

Якось дивно це все і геть мені не зрозуміло. Я хочу знати, що сталося, але заходить медсестра і ставить крапельницю. Говорити більше не хочеться, а от спати – залюбки. 

Я дуже сподіваюсь, що кожне нове пробудження принесе мені повне одужання. Звісно, розумію, що це не так просто, але помріяти ж можу.

Прокидаюсь в той час, коли за вікном сідає сонце. Це вперше в палаті нікого немає і я можу насолодитися тишею. На столі кілька букетів з квітами, білосніжний плюшевий ведмедик і кошик з фруктами. Схоже, мене дуже люблять, якщо стільки подарунків принесли.

Я чую, як відкриваються двері, і повертаю голову туди. В палату заходить той самий брюнет, якого я бачила раніше. Здається, у нього не надто хороші стосунки з моїм братом. 

– Привіт! – вітається і ледь помітно усміхається. 

– Привіт! – кажу. – Ти мій друг? Я вже бачила тебе тут. 

– Друг? – він ніби дивується, а тоді швидко продовжує: – Так, я твій друг. Я – Марк. 

– А я – Тея, – усміхаюсь йому. 

Чекаю, що Марк усміхнеться у відповідь, але він не робить цього. Стоїть і розмірковує про щось. 

– Ти знаєш, що зі мною сталося? – питаю. – Я хотіла у батьків запитати, але вони якісь дивні. Може це через те, що я зовсім їх не знаю.

– Автомобільна аварія. Ти їхала в таксі й у вас врізався інший автомобіль. 

Після пояснень Марка шкіра вкривається сиротами. Це все, що я відчуваю. Більше нічого немає. Жодного спогаду. 

– Розкажеш щось про мене? – питаю. – Ти ж сказав, що ми друзі, отже, знаєш мене дуже добре.

– Я… – здається, такого прохання Марк не очікував. Він вагається, а я не розумію, чому. – Добре. Розкажу.

Марк сідає в крісло, а я затамовую подих. Так цікаво почути щось про себе. Це наче слухати історію якогось персонажа з казки, але так вже склалося, що цей персонаж ти сам.