- Глава 1 -

У мене таке відчуття, наче я десь далеко від власного тіла. Не відчуваю нічого. Не можу рухати ні ногами, ні руками. Не можу вдихнути. Може, я померла? 

Накриває паніка. Я хочу покликати на допомогу. Тільки слова не злітають з моїх уст. Навіть не знаю, чи змогла відкрити рота. 

В голові немає думок. Я наче дух, що загубився між двох світів. Не знаю, куди мені йти, щоб вийти з цього стану. Та чи варто? Може, тепер таким буде моє життя?

Все навколо покрите темрявою. Я нічого не бачу. Хочу плакати, але сліз також немає. 

Можу лише скимліти як  собака, яку залишили одну на вулиці. А тоді починаю відчувати. Зовсім трохи. Відчуття болю. Болить все, і з кожною секундою біль стає частиною мене. Мною. 

Я знову відчуваю своє тіло, але вже й не знаю, чи варто радіти, бо біль заполонив його. 

– Теє! – наче крізь туман до мене пробивається чийсь голос. Мабуть, він кличе мене, але я не знаю, хто така Тея! Це я? 

– Вона прокидається! – каже інший голос. 

Я не хочу прокидатися. Хочу туди, де нічого не відчувала. Там було добре. Не було цього клятого болю. 

Хтось світить мені в очі ліхтариком. Якому ідіоту це спало на думку? Відчуття не надто приємне. 

– Дівчина з нами, – каже чоловічий голос, і нарешті я можу його побачити. Білий халат, шапка, маска на обличчі. Лікар? Я в лікарні? 

– Донечко! – схлипує якась жінка, а коли дуже повільно повертаю голову на звук, бачу красиву білявку. Це моя мама? 

– Все буде добре, – високий чоловік в костюмі і з темним, подекуди сивим волоссям обіймає її за плечі. 

– Сподіваюсь, – вона знову плаче. Не розумію, чому плаче і яке відношення має до мене. 

– Як ти, мала? – наді мною схиляється привабливий хлопець з білявим волоссям. – Більше так нас не лякай.

Не буду. Мабуть.

– Я… – ох… Виявляється, що говорити – це доволі проблематично. Язик не слухається. Або просто не вистачає сил. 

– Вона ще дуже слабка, – знову втручається лікар, і я його підтримую. – Потрібен час.

– Головне, що вона при свідомості. Правда ж? – говорить жінка.

– Ми оглянемо вашу доньку згодом, щоб зрозуміти, наскільки серйозні мала наслідки травма голови, – відповідає “білий халат”.

Травма голови? У мене? Ну тепер хоча б зрозуміло, чому я в такому стані.

Я знову засинаю. Так швидко, що й сама не розумію, коли це відбувається. 

Наступне моє пробудження відбувається вночі. Чи то ввечері, чи на світанку. За вікном темно, а в палаті горить нічник. 

Я бачу в кріслі того самого блондина. Він спить. Може, це мій брат? Мабуть, брат, якщо він тут з тими людьми, які називають себе моїми батьками.

Я повільно розглядаю його і намагаюсь хоча б щось пригадати. Якщо він мій брат, то чому я його не пам’ятаю? Через проблеми з головою?

Та що зі мною сталося, що я відчуваю себе зламаною лялькою? Можливо, хтось дасть мені відповідь на це питання.

Я чую, як двері в палату тихо відкриваються. Вдаю, що сплю, але очі не повністю заплющую, щоб бачити хоча б щось. 

До мене наближається хлопець. Гарний. У нього незрозумілий мені колір очей, але я навіть не сумніваюсь, що вони в нього гарні. Можливо, зелені чи сині? 

Темне коротке волосся пасує йому. Мені здається, що я його знаю. Ні, точно знаю. Та як би не намагалася пригадати – ніяк не виходить. 

– Теє, – шепоче, щоб не розбудити блондина, і обережно бере мою руку у свою. Цей дотик змушує мене відчути щось дивне. Приємне, але забуте. На жаль. – Мені так шкода… 

Мені теж… Що?

– Що ти тут робиш? – чую злий голос блондина і завмираю, бо так цікаво, що буде далі. Я геть нічого не розумію, але продовжую слідкувати за розвитком подій. 

– Я просто хотів… 

– Забирайся! – мій нібито брат не дає брюнету договорити. Здається, вони не ладнають.

– Я просто хотів побачити її, – говорить брюнет. – Я не знімаю з себе провини через те, що вона в такому стані!

– Це все твоя вина! – блондин наближається до мого гостя і штовхає того в груди. Здається, вони збираються битися… 

Розплющую очі, щоб краще бачити, що відбувається, і блондин помічає, що я за ними спостерігаю. Він миттєво забуває про хлопця, з яким збирався битися, і йде до мене. Нахиляється і уважно роздивляється. 

– Як ти? – питає. – Болить щось? 

– Я… – та чому ж так важко говорити?! – Я… 

– Треба лікаря покликати, – втручається брюнет. 

– Замовкни! – цідить білявий. – Теє, скажи щось. Будь ласка…

– Я… тебе… не пам’ятаю… 

Ну все. Я це сказала. Бачу, як від шоку збільшуються очі блондина, і переводжу погляд на брюнета позаду нього. Він білий як стіна. Дивиться на мене так, наче привида побачив.

Рада вітати вас у продовженні цієї непростої історії кохання. Як бачимо, випробування тільки починаються, і залишається сподіватись, що Тея згадає хоч когось. Оновлення у будні дні. О котрій годині будемо публікувати? Зранку чи вночі?