6.

Це сталося раніше, ніж я сподівалася.

У нас із Пересмішником був черговий сеанс. Я ніжилася в його обіймах, граючи кінчиками пальців із насичено-синім серпанком, у якому мелькали вкраплення золотого. Чомусь щоразу, коли ми працювали в парі, в ньому переважали відтінки ультрамарину, індиго, сапфірно-синього... Я не помічала, щоб близькість з іншими партнерами впливала на колір вільної енергії, хоча, можливо, я погано дивилася.

Все було, як завжди. Пересмішник упіймав мої долоні, переплів свої пальці з моїми, змушуючи витягнути руки, я із задоволенням потяглася - але синій серпанок раптово здригнувся, а замість того, щоб розшаруватися, розпався на вертикальні фрагменти і невеликим вихором кинувся на Пересмішника, змусивши його тіло на мить перетворитися на силует чистого світла.

А потім все пройшло.

Я ще не розуміла, що трапилося, коли Пересмішник відсахнувся від мене так, ніби я була хвора на страшну заразну хворобу.

- Що ти наробила?!

- Що? - його поведінка лякала мене, я відчувала, що трапилося щось незворотне, вже невиразно здогадуючись, що саме, але відмовляючись у це вірити.

- Подивися на свої руки.

Я слухняно перевела погляд. На моїх зап'ястях красувалися два браслети – сріблястий та прозорий. Прозорий кришталевий браслет.

- А де?..

- В мені. Ось що буває, коли закохуєшся у партнерів.

Він дивився на мене. Відчайдушно. Осудливо. Наче я його зрадила.

- Я не…

Я не знаю, що було образливіше. Те, що це сталося саме так? Те, що я, швидше за все, більше ніколи не побачу Пересмішника? Або те, що його браслет, на відміну від мого, був сповнений енергії?

У цей момент я хотіла лише одного – стримати сльози. Але кімната вже пливла перед очима.

- Навіщо?! – не вгавав мій партнер. – Чому я? Чому саме я, га?

Я вже нічого не бачила, але він схопив мене за плечі, змушуючи подивитися собі у вічі, а потім знову різко відсторонився.

- Тебе оштрафують. Або звільнять. За контрактом я зобов'язаний повідомити…

Він закурив. Не як завжди, нервово, крокуючи по кімнаті. Потім знову сів, загасив цигарку, яка не згоріла й до половини.

- Отже, так. Зараз швидко збирайся. Йди до Бешкетника. Скажи, що я не прийшов на сеанс. Попроси підмінити мене, але так, щоб ніхто не знав. Він зрозуміє.

Я не вірила своїм вухам.

- Але це теж карається штрафом… – тільки й змогла промовити я.

Гнівний погляд сірих очей змусив мене зіщулитися.

- Я сказав, збирайся! Швидко!!

Сеанси з Бешкетником зазвичай проходили на моїй території, але адресу я знала.

За дверима грала така гучна музика, що я боялася, він не почує дзвінка. Однак майже через хвилину двері все-таки відчинилися, і в щілині з'явилася примружена від світла фізіономія Бешкетника.

- Чого тобі треба? – привітав мене він, але, побачивши моє заплакане обличчя, спитав зовсім іншим тоном: - Щось трапилося?

Я лише кивнула.

Двері зачинилися, щоб через секунду відчинитися повністю. Бешкетник стояв босий, у дірявих джинсах і розстебнутій чорній сорочці. Його стиль, що не кажи.

- Заходь.

- Я просто… – говорити було складно, та й не було бажання щось пояснювати. – Пересмішник не прийшов на зустріч…

Погляд Бешкетника був більш ніж скептичний.

- Не прийшов, так? Ну, зрозуміло. Дався він вам, цей Пересмішник, - пробурчав він, проходячи повз мене в захаращену кімнату.

Прибрати її було справою хвилини, але я давно зрозуміла, що Бешкетник не вважає це заняття гідним витрати мей.

- Вам?.. – я повільно опустилася на тапчан, прикритий зім'ятим простирадлом.

Музика замовкла. Бешкетник стояв до мене спиною, задумливо спершись на заставлений брудним посудом стіл.

- Що ти маєш на увазі? – я відчувала, що якби не вселенська втома, яка навалилася на мене, я б, мабуть, знову розплакалася.

- Тобі допомога потрібна чи ні?

Я промовчала. Бешкетник ривком зняв сорочку, оголюючи вкриту горбами м'язів спину.

- Роздягайся.