Глава 12

Олександр

Оксана гарна господиня, у неї дуже затишна квартира. Відчуття рідного дому огорнули мене, ледь ми переступили поріг.

Приміщення поділене на дві частини – невеличкий кухонний куточок зі столиком та двома стільцями, та доволі простора кімната – диван, телевізор та стелаж з книгами та статуетками. Стіни прикрашали картини. З коридорчику також виходили дві двері – до ванної та спальні.

Вийшовши з ванної не стримався, щоб не обійняти її. Оксана не чинила спротиву, миттю опинившись у мене в обіймах. Відчував як калатало її серце, а коли вона сказала про свої почуття, то вже й моє серце вискакувало з грудей. Здається, я забув, як дихати. Так ми і стояли, немов у коконі, поки на плиті не почало пригорати. Вона миттю схопилася, вимкнула рис та почала накривати на стіл.

Милуюся нею. Вона здається сильною жінкою, але втомленою і нещасною водночас. Я пам’ятаю її погляд, коли вперше її побачив, та й навіть коли захистив у парку. Вона вся тремтіла. Що вона пережила? Мене дуже кортіло дізнатися більше про неї.

- Розкажи трошки по себе, - озвучив свої думки.

- Що саме тебе цікавить? – спитала Оксана, подивившись на мене.

І я навіть розгубився. Мені кортіло дізнатися геть все про неї. А головне – чому така гарна й успішна жінка самотня? Але озвучити це не вистачило сміливості.

-  Розкажи про дитинство, де ти вчилася, наприклад. Як вдалося відкрити власну фірму?

Вона посміхнулася своїм думкам та почала розповідати, що правда без подробиць:

- Я виросла на березі моря. У сонячному Криму. Народилася в Феодосії, там же закінчила школу. Ми з батьками багато мандрували півостровом, любили ходити в гори восени та навесні. Майже всі горні стежки Криму пройшли. В університет вступила в Ялті, вчилася на факультеті маркетингу, вийшла заміж на третьому курсу, почала підробляти в типографії. Але так сталося, що через три роки після закінчення навчання, я поїхала з Криму. Тоді ще не знаючи куди та наскільки. А вийшло, що назавжди… Чоловік зраджував мені. І не тільки фізично. Спочатку він зраджував наші мрії, а потім я дізналася про іншу жінку…

Зібрала речі, і в той же день поїхала до Київа…

За ці роки було багато злетів та падінь. Мені знадобилося десять років, щоб все це мати, - вона повела рукою. – І щоб знову дозволити собі довіряти чоловікам, - тихіше додала вона.

А я завмер. Дуже кортіло пригорнути її та зігріти. Вона довірилася мені, хоча ще й не повністю.

- Мені шкода, що тобі довелося пережити жахіття зради та недовіри. Але ти стільки всього досягла сама! Це дуже круто…

- Як каже моя подруга, якби не той покидьок, щоб ти зараз мала? Навряд чи стала власницею рекламної агенції. І, здається, вона має рацію. Бо тоді я була зациклена на сім’ї та не дуже думала про кар’єру, покладаючи сподівання на заробітки чоловіка… Тож я навіть вдячна долі. Той випадок зробив мене сильніше… Це дійсно так.

- Так, ніколи не знаєш, як повернеться життя, - тихо промовив я. – Давай допоможу тобі прибрати зі столу?

- Цього ще не вистачало. Сама впораюся, - вона встала, збираючи посуд та вмикаючи кран. - Ти краще відпочинь, он там, на диванчику. Тобі ще до доньки їхати. До речі, що Рита любить їсти? Давай приготую їй смачненьке. В лікарні їжа така собі.

- Рита любить сирники, але смажене лікарі не дозволять. Я вже питав.

- Смажене ні, а печене можна. Я зроблю у духовці великий сирник.

- Дякую, але мені дуже не хочеться тебе турбувати…

- Алексе, ну що ти таке говориш! Це ж дитина. Їй потрібна наша увага.

- Дякую, - лише сказав я.

- Ти краще лягай та відпочинь трошки. Я помию посуд, схожу за сиром до супермаркету, і зроблю сирник. Ввечері відвеземо його Риті.

Замість відповіді обійняв її й прошепотів:

- Ти неймовірна, я не знаю як зможу віддячити тобі за все, що ти робиш для нас.

- Тобі не потрібно щось робити взамін. Я можу й хочу допомогати…

Вона дивилася на мене занадто ніжно та проникливо. Нахилився, торкаючись її губ у легкому поцілунку, вона завмерла в очікуванні, а вже за мить обхопила мене руками за шию, відповідаючи на поцілунок, відпускаючи на волі усю свої почуття.

  ***

Оксана

Моя душа тягнулася до нього. Але розкритися повністю все одно не наважилася. Не стала розповідати подробиць про Максима, не сказала про аварію та втрату дитини. Не змогла. Мені все ще боляче це згадувати. Але зараз у мене дійсно з’явився сенс у житті.  

Алекс уважний та турботливий. Це складно не помітити – адже прикидатися так неможливо. Такі емоції не зіграти. А коли він знову мене обійняв, я ледь стримувала себе, щоб не розплакатися від натиску почуттів, що здійняли всередині мене бурю. І Олександр знайшов ідеальне рішення, як приборкати цю стихію – поцілував мене. Спочатку нерішуче, але коли зрозумів, що я відповідаю, його поцілунок став більш пристрасним та чуттєвим. Він теж боровся зі своїми емоціями та почуттями. І через цей солодкий поцілунок ми нарешті виплеснули їх назовні.