Глава 6

Наступного дня зранку я поїхала до Наталки в реабілітаційний центр.

- Ну, нарешті, Оксана, - подруга міцно обійняла мене, як тільки я переступила поріг її кабінету. – Привіт! Рада бачити! Як ти?

- Привіт, люба. Наче добре.

- Ти змінила зачіску. Тобі личить, - посміхнулася вона.

- Дякую. Прислухалась твоєї поради, що не можна жити роботою.

- Та невже? Що ж рада це чути. Каву будеш?

- Залюбки, - погодилася я, влаштовуючись на диванчику. – Зранку нічого не їла.

- А це ти дарма, - Наталка набрала помічницю, - Дарина, два капучино будь ласка.  І замов круасани. – Розповідай, - знову звернулася до мене подруга.

- Я привезла тобі флаєри. Вибач, тут не вистачає одного…

- Дуже дякую. Не страшно, не переймайся, що стався брак.

- В нашій компанії брак недопустимий. Особливо на такому маленькому тиражі. Ми завжди його перекриваємо власним коштом. Я просто подарувала його одній дівчині…

- Он воно що… І що за дівчинка? Розповідай скоріш, - у Наталки аж очі заблищали.

- Її виховує батько, не знаю що сталося з мамою, але цей квиток був знаком подяки. Олександр вчора захистив мене…

Я хвилювалася, голос тремтів і знову від спогадів про Макса навернулися сльози.

- Оксана, що трапилося? – Наталка сіла поруч, обіймаючи мене.

- Ти казала, що в тебе є знайомі у СБУ?

- Так, Ілля, брат чоловіка, працює в органах. Ти можеш нормально сказати, що відбувається?

- Ти можеш попросити його пробити по базі цього чоловіка, - я простягнула їй записку.

- «Максим Вадимович Овчаренко, 09.07.1988 р.н» - прочитала вона. – Це що, твій колишній? Нащо ти хочеш його знайти?

Нам принесли каву. Я подякувала Даринці та взяла чашку, обняла руками та зробила обережний ковток.

- Це він мене знайшов, - нарешті відповіла. – Вчора. Сказав, що випадковість. Але я не вірю… То ти допоможеш?

- Авжеж, допомогу. Як тільки будуть новини, одразу дам знати. Він тобі щось зробив?

- Та ні, не встиг. Олександр допоміг, - тихо відповіла я.

- А Олександр у нас хто? – зацікавилася подруга.

- Це мій новий клієнт. Він випадково опинився вчора в парку, та захистив мене від нападу Макса.

Я розповіла Наталці, що сталося вчора.

- Ну і сволота цей твій колишній. Але ти не хвилюйся, ми скоро точно дізнаємося чи в Польщу він поїхав, чи щось вигадує.

- Дякую, Наталочка, ти найкраща! – я обійняла подругу.

- Ну, а нащо тоді потрібні друзі, - посміхнулася вона. – Розповіси краще про того Олександра. Як він тобі?

- Наталка! – вигукнула я. – Ми просто партнери. Я випадково дізналася про те, що він батько-одинак…

- Ти мене не дури. Я ж бачила як в тебе обличчя міняється й очі сяють, коли ти про нього говориш.

Я лише тяжко видохнула.

- Я й сама не знаю. Не розумію. Він дійсно якось впливає на мене. І я не можу зрозуміти, що зі мною коється. Від одного його погляду, на душі теплішає…

- Невже наша бізнес-леді закохалася? – Наталка взяла мене за руку та подивилася прямо в очі.

- Я вже й забула, що це таке, то кохання, - відмахнулася я. - Від нього самі проблеми…

- Я тобі сотні разів казала, ще не всі таки негідники, як твій Максим. А ти немов та снігова королева, скувала себе шаром льоду та не дозволяєш нікому тебе зігріти…

- Так і є, - чесно зізналася я. – Не хочу потім знову збирати себе по шматочкам.

- То краще бути самій, так? – Наталка не відставала. – Я теж не одразу стала щасливою, і ти про це знаєш. Теж покидьки зустрічалися. Але якщо ти не даси собі шанс бути коханою та кохати, то ніхто цього не зробить. Ти сама маєш зробити крок на зустріч своєму щастю, сама себе врятувати! І зараз мова не конкретно про Олександра. Пам’ятаєш притчу про старого єврея, що під час потопу сподівався на те, що його Господь врятує?

- Так, - кивнула я. – Він пропустив човен, корабель та вертоліт, і врешті-решт потонув.

- Саме так, - тому що всі ці засоби й були йому надіслані Господом для рятування, а він цього не зрозумів. Просто подивись. Поруч з тобою стільки красенів.  Тобі потрібна підтримка. І до того ж, я дуже хочу бачити тебе щасливою. Тож, не будь дурною, сідай у човен, а то так й на вертоліт можна спізнитися.

- Ти так гадаєш?

- Я хочу тобі щастя, подруга!

- Я подумаю, Наталка. Дякую тобі за підтримку. Вибач, але час бігти. Як щось дізнаєшся про Максима, одразу дзвони. Мені не дає спокою, що він знайшов мене.

- Все буде добре. Ми разом, пам’ятай про це.

- Тоді до зустрічі у неділю, - я посміхнулася.

- Я вже не можу дочекатися, - підтримала Наталка. – Піду роздавати флаєри діткам. Вони так чекають на це свято!