Глава 4

Наступного ранку мене розбудив телефонний дзвінок. Це була Наталка. Моя найкраща подружка. З нею ми познайомилися одразу після мого переїзду до Київа, адже разом знімали квартиру. Вона тоді щойно закінчила університет та займалася пошуками себе та роботи. Ми швидко знайшли спільну мову, разом ділилися труднощами та проблемами, підтримували одна одну. Вона стала мені немов сестра, якої я ніколи не мала.

- Доброго ранку, сонечко! – заговорила вона. – Пробач, я вчора так закрутилася з підготовкою дитячого свята, що забула тебе привітати. З ювілеєм, люба. Нехай твоя агенція розвивається та процвітає! Ну і тобі бажаю особистого щастя та кохання! Щоб знайшла мені справжнього чоловіка!

- Дякую, моя люба! Наталка, ти мене розчулила! Обіймаю міцно!

- І я тебе, моя хороша. Ти коли там зможеш знайти пару годинок для зустрічі у своєму графіку?

- Скучила? – посміхнулася я.

- Ще б пак. Ти в нас така зайнята роботою, що навіть з рідною подругою кави випити час не можеш знайти! – пожурила вона мене.

- Так, каюся, - відповіла. – Вибач, Наталко, стільки проектів останнім часом, що додому приповзаю без сил.

- Так же не можна, кар’єристка. Ти про себе хоч подбай. У тебе така крута команда! Дай вже їм трохи свободи!

- Я спробую, - посміхнулася їй у відповідь. – Наталка дбала про мене і завжди намагалася розважити.

- Так, за два тижні наш центр проводить благодійну акцію у міському парку розваг. Будуть аніматори, солодка вата, морозиво, тож не хочеш приєднатися? До того ж мені знадобляться кілька десятків флаєрів для діток з неповних сімей та діток-сиріт на атракціони.

 - Звісно, ми надрукуємо тобі флаєри. Кидай Олені, нашому дизайнеру макет, вона все перевірить, узгодите та й все. Звісно, безкоштовно.

- Дякую тобі. І приходь на саме свято.

- Я постараюся. Ти ще скажи, я можу допомогти ще чимось цим діткам?

- Я буду лише вдячна, Оксанка. Нам не вистачає спонсорів. Адже дуже хочеться подарувати діткам можливість безкоштовно покататися на атракціонах.

- Тоді від мене ще двадцять флаєрів. Я перерахую кошти на ваш фонд.

- Ти неймовірна, подружка, дякую! - Наталка схлипнула. Я це відчувала. Я знала, як для неї важлива допомога небайдужих. Вона працювала у реабілітаційному центрі для дітей. І кожною дитиною вона намагалася опікуватися, ніби власною. Її безмежна любов до дітей підкорювала. Я безмежно пишалася її працею та часто допомагала як спонсор та волонтер.

- Немає за що, ти завжди можеш на мене розрахувати. Переказуй привіт улюбленому креснику Микитці.

- Обов’язково передам. І до скорої зустрічі. Нічого не плануй на п’ятнадцяте жовтня, ми разом йдемо у парк розваг!

- Добре, - посміхнувшись, я відключилася.

Я зробила собі каву та бутерброд. Ранок починався добре. Схоже, Наталка, має рацію. Я дійсно останній рік працювала майже без вихідних. Треба якось міняти ці звички та помічати, що окрім робити є ще життя.

Я зателефонувала своїй помічниці Вікторії, дала їй кілька указівок щодо замовлень та, викликавши таксі, поїхала на нову зустріч з партнерами.

До нас звернулася нова молода компанія, що займалася логістикою та доставкою. Їм потрібно було розробити логотипи, створити корпоративні папки та запустити рекламну кампанію.

Їхній офіс розташувався на іншому березі Дніпра, на першому поверсі багатоповерхівки.

На вході мене зустріла привітна дівчина:

- Доброго дня, чим можу вам допомогти?

- Доброго дня. Мене звати Оксана, я з рекламної агенції…

- Чудово, на вас вже чекають, ходімо, я проведу.

Ми пройшли коридором та опинилися у невеличкому кабінеті.

Тут було троє чоловіків, один з яких показався мені знайомим. Саме його я вчора бачила на зупинці. Я відчула як моє серце забилося сильніше. Вже давно так не хвилювалася, адже посада керівника навчила мене стримувати емоції.

- Вітаю, панове, - посміхнулася я. – Мене звати Оксана, та я директорка рекламної агенції. Саме я буду займатися вашим проектом.

- Вітаю! - Один із чоловіків простягнув мені руку, - мене звати Максим, я директор, а це мої помічники – Олександр, - він вказав на чоловіка праворуч від себе. Саме він буде відповідальним за рекламну компанію, та Петро, він головний по логістиці та мій помічник.

Мій погляд трохи затримався на Олександрі. Високій, дійсно. Його сірі очі зосереджені, волосся трохи скуйовджене. Йому дуже личив синій костюм та акуратно зав’язана чорна краватка. Я вже давно так не захоплювалася виглядом чоловіків. Він, схоже, це помітив та посміхнувся:

- Радий знайомству, пані Оксана.

- Навзаєм.

- Прошу сідайте, - продовжив Максим. – Бажаєте чай, каву?

- Чай, будь ласка, - погодилася я.

Чоловік тут же передав указ своїй помічниці, а ми приступили до обговорення та уточнення всіх деталей.

Час до обіду пролетів дуже швидко, навіть не помітила. Ми багато чого встигли узгодити, склали план роботи. Тут панувала така дружня атмосфера, що я була впевнена – у нас буде дуже продуктивна співпраця. Я для себе навіть відмітила, яку службу доставки у Київі особисто я буду обирати. Хотілось підтримати хлопців. Вони молодці.