Розділ 12

Прокидаюся від яскравого сонячного проміння, яке світить просто мені в обличчя. Розумію, що не в себе вдома, бо я завжди сплю із заштореними вікнами. Встаю з ліжка і виглядаю у вікно, щоб зорієнтуватися де я знаходжуся. Судячи з вигляду на Ейфелеву вежу — таки в Парижі. Цікаво де подівся Кирило? І чому він мене вчора не розбудив і не відвіз додому? Поки злюся на хлопця, помічаю його на протилежній стороні вулиці. Зупинився біля квіткового магазинчика, в одній руці тримає підставку з двома кавами, в іншій — великий паперовий пакет з пекарні. Потай розглядаю його — у чорні футболці і синіх джинсах Кирило має такий милий розслаблений вигляд, без жодного натяку на похмурість. Йому личить стиль «простого хлопця», хоч в житті він вкрай рідко таким буває. 

Флористика виносить Кирилу букет. Той у відповідь усміхається їй і дає потримати підставку з кавою, щоб дістати гаманець з кишені джинсів. Потім бере каву, квіти, пакет з пекарні і обертається до вікна. Я наче спіймана на гарячому швидко присідаю. Сподіваюся, що він мене не помітив. 

Знаходжу ванну в цій чужій квартирі. Поспіхом вмиваюся і збираю волосся в пучок. Помічаю запаковані зубні щітки та пасту. Вирішую скористатися.

— А я думав, ти знову від мене втекла? — відчиняє двері ванної кімнати Кирило.

— Перед тим як втекти, вирішила почистити зуби, — ледве говорю з повним ротом зубної пасти, — Може ти вийдеш чи тобі подобається дивитися як люди чистять зуби? 

— Не можу сказати за всіх людей, але не проти дивитися як це робиш ти, — усміхається Кирило, продовжує уважно дивитися на мене. — Бачу, що зубні щітки ти знайшла і з усім розібралася сама. 

— Розібралася, сподіваюся господарі будинку не будуть проти, що я взяла одну зубну щітку. Доречі, чия це квартира? — цікавлюся.

— Господарі квартири точно не проти, — загадково усміхається Кирило. — Почувайся як в дома. Це мало статися за інших обставин, але вже як є.

Кирило виходить, а я ще декілька секунд продовжую стояти з повним ротом зубної пасти. Що означають його слова? Приводжу себе в порядок і йду на кухню. Кирило говорить по телефону, тому не одразу помічає мене. Я вихоплюю поглядом круасани, джем, каву, і букет. Зі сторони може здатися ніби ми щаслива пара, яка приїхала в романтичну подорож до Парижа, а не колишні — з купою претензій та образ один до одного.

—  Капучино з вишневим сиропом, як ти любиш. Спробуй чи не охололо? — підходить ближче до мене Кирило і простягає стаканчик.

—  Дивно, що ти памʼятаєш? —  роблю ковток напою і ледь не муркочу від задоволення, — Дуже смачно.

—  Пам'ятаю. Радий, що тобі вгодив, —  усміхається Кирило і робить ковток своєї кави.

Ми обидвоє трохи збентежені, поводимося обережно, ніби боїмося злякати приємний момент, який несподівано виник між нами. Снідаємо. Я з'їдаю два величезні круасани з джемом і задоволено облизую пальці. Відчуваю пильний Кирилів погляд. Тіло реагує миттєво. Впевнена, що на щоках з'явився рум'янець. Раніше думала, що лише підлітки червоніють від подібних ситуацій, але виявляється, що дівоча сором'язливість з віком не проходить.

—  Що таке? — цікавлюся в Кирила, бо той зараз в мені просвердлить діру.

—  Мені подобається спостерігати за тобою. Ти завжди така справжня і щира у всьому, що робиш.

—  Це ти так ввічливо кажеш, що в мене надто хороший апетит?

—  Лео, я намагаюся зробити тобі комплімент, але після твого припущення навіть не знаю, чи варто мені продовжувати, — усміхається Кирило. Вже не вперше за цей ранок. Я невтримуюся і усміхаюся йому у відповідь. Поглядом вхоплююся за букет, який так і продовжує лежати на краю столу.

— Це тобі, — Кирило винувато простягає мені букет. Я приймаю його і декілька секунд мовчки розглядаю квіти. Не знаю, що маю відповісти, бо не чекала чогось подібного від Кирила. 

— Флористка сказала, що фрезії — символізують довіру, — порушує мовчання між нами Кирило. — Раніше їх могли дозволити собі купити лише аристократи.

— О, то ти натякаєш на те, що ти аристократ? — не стримуюся, щоб не пожартувати.

— Я сподівався, що тебе більше зачепить частина про довіру, бо аристократів у твоєму теперішньому житті і так вистачає і я не претендую на звання ще одного, — Кирило встає і дістає мені вазу для квітів. Відчуваю, що образився на мене. А я цього не хочу, тому беруся виправляти сказані слова. 

— Кириле, дякую тобі за цей приємний ранок. Він ніби викроїний з іншого життя і вшитий в наше теперішнє, — кажу те, що відчуваю. 

—  Лео, я допомагаю тобі не для того, щоб ти мене похвалила, а тому, що хочу і можу це зробити. А ще мені б дуже хотілося, щоб ми нарешті поговорили, —  присідає біля мене і бере мої обидві руки в свої долоні. Несподівано цілує їх. 

—  Кириле,  … — не встигаю нічого йому відповісти, бо він мене випереджає.

—  Зараз не час, — каже те, що я хотіла сказати. — Не переживай, сьогодні я не буду влаштовувати тобі допит. Ми поїдемо до тебе, щоб ти зібрала речі, а потім полетимо в Київ. Поговоримо, коли все налагодиться у твоєї подруги. 

— Добре, — ледь чутно відповідаю. Тепло його долонь відчуваю надто гостро, тому коли Кирило відпускає мої руки, я ледве стримуюся від того, щоб невдоволено зітхнути. Кирило помічає мій стан і задоволено усміхається.

Викликаємо таксі і їдемо до мене. Я швиденько збираю валізу і вже за годину ми сідаєм в літак. Не думала, що після двох років повертатимусь в Київ за таких обставин та ще й з Кирилом.