Розділ 11

Кирило

Водій Адама везе нас з Лео до Парижа, а завтра вранці приватний літак Ле Пена доставить нас в Київ. Це зекономить багато часу і нервів на добиранні. Для мене час не грає важливої ролі, бо я можу собі дозволити затриматись в Парижі на довше, але для Лео — час надто цінний, щоб зволікати, тому я вирішую цю проблему за допомогою Адама і його можливостей. Лео не відразу згоджується їхати, та все ж потреба підтримати подругу у важкій життєвій ситуації перемагає її небажання проводити зі мною час на одинці. 

Ми сидимо на задньому сидінні розкішного BMW і слухаємо тишу змішану з розміреним гудінням авто та власними емоціями. Лео всілякими способами намагається показати, що не хоче зі мною спілкуватися: відсувається  до самого краю, задумано дивиться у вікно, хоч надворі майже північ і нічого, крім зір на небі там не побачиш, закриває очі і вдає, що спить. Але я навіть у приглушеному світлі помічаю як сильно тремтять її повіки. Зрештою, Лео сама не витримує і відкриває очі. Намагається вмоститися зручніше. Відкидає голову на спинку сидіння. Їде так десь хвилин пʼять і знову змінює позицію. Вовтузиться ніби маленьке кошеня, яке ніяк не може знайти собі місця.

— Лео, нам ще разом їхати півдороги в Париж, а потім летіти в Київ, тож можемо про щось поговорити, щоб швидше згаяти час, — пропоную обережно, бо знаю, що дівчина може й відмовитись. 

— Про що поговоримо? — питає зацікавлено. Смішно морщить свій акуратний носик та сідає в пів оберта до мене. Я роблю те ж саме. Між нами відстань витягнутої руки, але мені цього мало. Хочу відчувати її ближче, тому наважуюся ще присунутися до дівчини. Лео помічає мою активність, але не відсувається і не протестує, а я дозволяю собі ще одну смішну зухвалість — тягнуся до обличчя Лео і заправляю її за вушко пасмо білявого волосся, що вибилося з хаотичного пучка.

— То про що будемо говорити? — повторно цікавиться Лео, не звертаючи уваги на мій жест. 

— Це ти попросила Кітті, щоб вона мовчала весь цей час чи вона сама так вирішила? — питаю перше, що прийшло в голову.

— Я попросила. —  твердо відповідає. —  Не хотіла, щоб ти дізнався де я і знайшов мене. Якщо ти вже встиг на неї насварити, то не варто було. Це моє рішення і вона ні в чому не винна. 

— Нікого я не сварив, — відвертість дівчини мене ображає, але я намагаюся спокійно продовжувати діалог. — У Кітті і крім тебе є захисник, тож навіть якби й хотів посварити твою подругу, то не зміг би до неї дістатися. Ти напевне знаєш, що Борису подобається твоя подруга.

— Лише недавно дізналася,  — відповідає Лео. — Спочатку звернула увагу на те як у ювелірному магазині Борис мене просив обовʼязково зателефонувати Кітті, бо та переживає. Одразу відчула, що він турбується про неї не як про звичну секретарку. А потім Кітті сама підтвердила мої здогадки. А ти знав, що Борис з Кітті зустрічаються? — цікавиться. 

— Я знав, що вони сплять разом і що Кітті декілька разів вдавала дівчину Бориса. Але гадаю такі нюанси, краще, щоб тобі подруга сама розказала, — намагаюся закрити тему обговорення наших друзів, щоб переключитися на наші стосунки, але Лео продовжує розпитувати про Кітті.

— Ти це серйозно? — щиро усміхається дівчина. 

— Не думав, що розмова про наших друзів заставить тебе усміхнутися. Якби знав, то одразу б почав з цього, щоб підняти тобі настрій.
— Кітті справді вдавала дівчину Бориса?  — цікавиться Лео. 

— Нехай подруга сама тобі все розкаже, — ще раз наголошую і змовчую деталі, бо це мене не стосується.

— Неочікувала такого від Бориса, а тим більше від Кітті, — дивується.

— У них своя історія …

— І сподіваюся, що вона буде щасливішою ніж наша, — не дає мені договорити Лео. Її очі дивляться на мене болем та образою. Я розумію її, бо сам відчуваю те саме.

— Ми не дізналися наскільки наша історія щаслива, бо ти від мене втекла, — таки не втримуюся і нагадую про нас. Лео одразу замикається.

— На цьому варто закінчувати розмову,  — обрубує мою спробу поговорити. Різко відсувається і відвертається до вікна. 

— Ти не зможеш вічно уникати цієї теми. Нам обидвом стане легше, якщо ми розбиремося з тим, що сталося в минулому. 

— Мені було б легше, якби ми не перетнулися знову, —  шепоче Лео, але я вхоплюю її слова.

— Ти справді так сильно не хотіла зустрічі зі мною? — розчаровано питаю. Відповіді від дівчини не отримую, тому продовжую говорити далі, — Я злився на тебе, ненавидів, ображався, ревнував, намагався забути і зрозуміти. Щоб не відчував, я завжди знав, що хочу тебе зустріти ще раз.  

Лео мовчить.

— Згоден, можливо зараз не найкращий момент, щоб продовжувати розмову, — намагаюся достукатися до дівчини, але вона знову ніяк не реагує на мої слова, — А ще я подумав, що Патрік твій хлопець, коли побачив вас разом в ювелірному магазині. І це мене страшенно розізлило. Виявляється, що я страшенно ревнивий, якщо справа стосується тебе. 

Дівчина ворушиться і змінює положення, щоб обрати зручну позу. Повертається обличчям до мене. Розумію, що вона спить. Підсовуюся ближче до Лео, обережно пригортаю її до себе і під її спокійне розмірне дихання сам засинаю. 

Прокидаюся на підʼїзді в Париж. Лео продовжує солодко спати в моїх обіймах, тож я вирішую не будити її. Водій запитує куди їхати і я вказую адресу квартири, яку купив два роки тому для нас з Лео. Вже й не думав, що ми коли-небудь опинимося в ній разом. 

Приїжджаємо на місце. Обережно беру Лео на руки і заношу у свою квартиру. Ложу дівчину на ліжко та накриваю пледом. Сам вмощуюся поруч і швидко засинаю.