Розділ 6

— Кітті, я зустрілася з Кирилом!  — ввечері телефоную подрузі. Вона єдина з ким я можу обговорити свої почуття та переживання пов'язані з минулим. — Чому ти мені не сказала, що вони в Парижі?

— Оце поворот! — дивується подруга. — Сподіваюся ти там не розплакалася чи ще щось типу того. 

— Чому ти мене не попередила, що Борис з Кирилом в Парижі? — повторюю питання.

— Не хотіла тебе турбувати перед врученням диплому, тому й не сказала. А ще не думала, що навіть у такому великому і напханому туристами місті ви зумієте перетнутися. Твоя покійна бабуся сказала б тобі, що це доля з вами грається.

— Мені не подобаються такі ігри. Та я ледве серцевого нападу не дістала, коли його побачила. А потім ще й перед Патріком довелося викручуватися і пояснювати хто такі Борис з Кирилом. 

—  І що ти йому сказала? — цікавиться Кітті.

— Сказала, що то мої давні друзі, але він не повірив. Хоч і не став допитуватися. Патрік тактовний, тому чекає, що я сама розкажу, чому так дивно зреагувала на своїх "друзів".

— Якщо нікому не набили морду, то все не так страшно, — заспокоює подруга у своїй звичній саркастичній манері. 

—  Ти так думаєш, бо не бачила з якою ненавистю дивився на мене Кирило. На щастя йому вистачило розуму не скандалити. В емоційному плані він завжди вмів себе стримувати.

—   То ти переживаєш, бо Кирило так на тебе дивився чи в чому причина? — допитується Кітті.

—   Я жила без нього два роки і в мене було все добре, поки він знову не увірвався в моє життя і не перевернув його шкереберть. Я ж відпустила його, що йому ще треба?

—  Лео, візьми себе в руки. Ваша зустріч трапилася випадково, тому не накручуй себе, що йому одразу щось треба. Можливо, він також в шоці від того, що тебе побачив, — втішає мене подруга. — Коли ти зникла він місця собі не знаходив. Я ледве витримала, щоб не розповісти йому де ти.

—  Повірити не можу, що ти захищаєш Кирила, — обурююся.

—  Я не захищаю його, а намагаюся показати зворотний бік ситуації в яку ви обидвоє потрапили. Я вже казала тобі, що у вашій історії багато недоговореного. Може тобі таки варто з ним зустрітися і все вияснити?

—  Для чого? —  дивуюся. —  Ти ж сама казала, що в нього є дівчина. А в Парижі він купив їй каблучку. Я бачила. Можливо Кирило зібрався одружуватися? —  питаю і потай надіюся, що це не так. 

—   В Кирила є якась незрозуміла Ольга, —  відповідає подруга. —  Але він не виглядає з нею щасливим. А про одруження нічого не чула. Але не думаю, що це правда. 

—  Якщо є дівчина, то одруження лише питання часу. Ти ж сама знаєш, що сказав мені його бізнес-партнер і чому я поїхала з Києва, — згадую про минуле. — Сподіваюся, що більше не побачу Кирила. 

— А я думаю, що Кирило шукатиме зустрічі з тобою. 

— Я не хочу більше з ним бачитися. Це для мене надто важко, — зізнаюся подрузі. 

— Не завжди стається так, як ми того хочемо, — підсумовує Кітті. 

Не встигаю нічого відповісти подрузі, бо зв'язок несподівано обривається. Пробую зателефонувати їй ще раз і ще, але вона скидає виклики. Дивно, адже Кітті ніколи так не робить. Пишу їй повідомлення в телеграм, бо бачу, що подруга в мережі. Не отримую ніякої реакції, тож вирішую переглянути листи на своїй електронці. В очі кидається запрошення на інтервʼю від блогерки Камілли. Я познайомилася з нею близько місяця тому на закритому показі мод. Камілла — українка, але вже два роки живе і навчається в Парижі. Вона успішно веде інстаграм та ютуб: ділиться фото з показів мод та з відкриття нових магазинів, робить підбірку одягів, вчить своїх глядачів що з чим носити, проводить інтервʼю з цікавими людьми із модної сфери. І саме для такого інтервʼю вона мене й запросила.

Відповідаю її коротко:

Бонжур, Камі!

Я з радістю прийду до тебе на інтервʼю. Чекатиму деталі на пошту. 

Бувай!

Надсилаю листа і переключаюся на перегляд резюме. Таки треба когось собі знайти, бо роботи багато і я розумію, що сама не зможу за всім слідкувати. 

Прокидаюся вранці за робочим столом в купі роздруківок та з відкритим ноутом. Спина болить від незручної пози. Встаю, розтягуюся, щоб розворушити м'язи. Дзвонить телефон. Кітті. 

— Доброго ранку! — вітаюся. — В тебе все добре? Вчора так несподівно обірвався зв'язок і ти не відповіла на моє повідомлення. Я хвилювалася.

— Лео, я маю тобі щось сказати, — голос подруги звучить без звичної нотки іронії, значить щось вже натворила, або трапилось біда.

—  Що сталося? Із Сашком все в порядку? —  в першу чергу турбуюся за брата подруги в котрого складний діагноз.

—  З братом все добре, і зі мною також, — незрозуміло чому мнеться Кітті.

— Кажи вже в чому справа? — допитуюсь.

—  Борис знає, що я з тобою спілкуюся, — винувато відповідає. — Він побачив вчора твоє повідомлення. 

—  А що Борис в тебе робив так пізно ввечері? — усміхаюся про себе, бо відповідь і так знаю. Зрозуміла все ще тоді коли він просив мене зв'язатися з Кітті. Помітно, що переживав він за неї не як за свою секретарку. 

—  Я закохана в Бориса, —  зізнається подруга і голосно схлипує в телефон.

—  Ей, ти що плачеш? — дивуюся, бо Кітті ніколи не плакала через чоловіків. 

— Не зважай, — відповідає подруга. —  Трохи розклеїлася, але я знаю, що ми не пара, тому ні на що не претендую. 

—  Кітті, ти хороша дівчина і тебе можуть любити хороші хлопці. Наприклад, такі як Борис. Не відштовхуй його. 

—  Йому не потрібна дівчина з таким минулим як в мене. 

—  Робота у стриптиз-клубі —  це ще не найгірший факт біографії. І ти не винна, що в тебе в житті так склалися обставини. 

—  Дякую за підтримку Лео, але я сама не можу бути поруч з Борисом. Він заслуговує на кращу від мене. 

—  І це говорить мені впевнена в собі подруга, яка крутить чоловіками наліво і направо. 

—  Всіма, крім нього, — усміхається Кітті.