Розділ 3

Кирило 

В Париж приїжджають за романтикою, пригодами, чи познайомитись з історичною спадщиною міста. Причини бувають різні, а я дожився до того, що приїхав зі своїм найкращим другом у його робоче відрядження. Не знайшов кращого способу змінити атмосферу. Робота дістала, сестра зі мною не спілкується вже майже рік, некохана дівчина вимагає, щоб я одружився з нею, хоч я з самого початку наших стосунків попередив її що це лише бізнес і нічого більшого. Дістало все, не життя, а якась суцільна чорна смуга, що переходить з темного у ще темніший відтінок.

Компанія мого друга буде займатися будівництвом та оформленням вінтажного готелю в Божоле для клієнта Адама Ле Пена. Договір вже підписаний, сьогодні лише узгоджували терміни роботи. Борис вмовив мене піти з ним на ділову зустріч, яка плавно з офіційної перейшла в неофіційну. Адам привіз нас в нічний клуб, щоб розважитися. Чому б ні? В мене якраз настрій, щоб напитися і забутися. Байдуже де і байдуже з ким. Поки Адам спускається на перший поверх у справах, а Борис переписується зі своєю секретаркою з якою вже майже рік спить, але вперто заперечує, що це щось означає, я замовляю собі віскі. Влаштовую свято в один стакан. 

Повертається задоволений Адам.

—  Ви не проти, якщо до нас приєднається моя подруга, — при згадці про подругу Адам облизується, наче кіт. Ясно, які в нього плани на неї. —  Тіна буде не сама, —  додає і показує рукою на незнайомих дівчат, які йдуть в нашу сторону. Мені все рівно хто буде, тож я лише згідливо киваю. Віскі є, а це вже хороша компанія. З дівчатами чи без них, я дам собі раду.  

—  Ця брюнетка в червоному, це твоя подруга! — відривається від телефону Борис,  який більше ніж я зацікавлений у жіночій компанії. По-доброму заздрю другу, бо після розриву тривалих стосунків на відстані він продовжує заводити інтрижки. Жити весело та з пригодами, а не так як я — з образами та ненавистю до єдиної дівчини, яка могла б зробити мене щасливим. Але обрала інший варіант — зробила нещасним, розбитим і злим на весь світ. Цього ніщо не змінить. 

—  В червоному — це Ізабель, вона подруга Тіни. Тож вперед друже!  —  Адам плескає по плечу Бориса.

—  А інша дівчина? —  цікавить друг, він як завжди переживає, щоб я не нудьгував сам.

— Інша — блондинка. Вона новенька в компанії, але симпатична, — звертається Адам до мене. Щоразу, як хтось каже слово «блондинка» я реагую на автоматі. Тому підіймаю голову і таки дивлюся в сторону дівчат на яких показував Адам. На якусь секунду мені здається, що я побачив свою Лео. Точніше не мою ... і навіть погляд її відчув на собі. Але це вже не вперше я намагаюся побачити Лео в іншій білявій дівчині. Два роки пройшло, а я так і не зміг відпустити. Злюся, ненавиджу, не розумію, чому вона втекла не сказавши ні слова. Кліпаю декілька разів і дивлюся ще раз. Таки здалося. Немає там ніякої білявки.

До нас підходять дівчата. Усміхаються, знайомляться і розміщуються на диванчиках. 

—  Вас, здається була троє? —  цікавиться Адам у Тіни.

—  Подрузі стало недобре, тому вона поїхала до дому, — відповідає дівчина. 

Інша її подруга сідає між мною та Борисом. Вона красива, розкута і судячи з поведінки — без комплексів, але мене не проймає зовсім, тому одразу даю їй зрозуміти, що я не варіант для неї. Вона все правильно оцінює й одразу переключається на Бориса. 

— Можемо знайти тобі когось іншого. Якщо ти більше по блондинках, — пошепки пропонує Адам. Ніяк не змириться, що я залишився без дівчини. 

—  Не варто, я всеодно збирався вже йти, — ввічливо прощаюся з усіма, прихоплюю з собою пляшку віскі і виходжу з клубу.

Погляд вихоплює білявий пучок дівчини, яка поспішає сісти в таксі. Здригаюся, бо знову з'являється відчуття, що це Лео. Перше, що приходить на думку зупинити таксі і переконатися, що це не вона, або вона? І що я їй скажу? Лео ж пішла з мого життя чітко давши зрозуміти, що мені не має місця поруч з нею. 

Видихаю, проганяю небажані образи з перед очей і пішки йду до свого готелю. В мене є квартира в Парижі, яку я два роки тому купив для Лео, але так і не наважився жодного разу там зупинитися. Ні сам,  ні з кимось. Певне, варто продати її, щоб позбутися ще одного нагадування, що мене кинули. 

Піднімаюся до себе в номер. Спати зовсім не хочеться, тож я продовжую напиватися на одинці. Не знаю скільки часу проходить як в мої двері стукають. 

— Я нічого не замовляв, — обурююся відчинивши двері.

— Чому так агресивно? — шкіриться Борис. — Впустиш?

— А ти що тут робиш? — пропускаю друга в кімнату.

— Відшив Ізабель і прийшов до тебе побалакати.

— Кепські в тебе справи друже, якщо ти проміняв ніч з гарячою брюнеткою на віскі-паті для самотніх.

— Хто б казав? Сам же втік при першій нагоді, — підловлює Борис.

— Не було настрою, тому вирішив пройтися, — відповідаю.

— Та в тебе його вже два роки не має. 

—  Ти прийшов мені нотації читати чи складеш компанію?

—  Я можу робити і те і те, —  але ти правий, справи в мене кепські, бо я здається, закохався в свою секретарку. І зрозумів це, — Борис дивиться на наручний годинник, — приблизно годину тому, коли ледь не переспав з Ізабель. Не хочу її, хочу Кітті. 

— Я б порадів за тебе, але не має причини. Кохання приносить лише розчарування, а потім біль, — вливаю в себе чергову порцію віскі.

— На щастя я не слухаю порад в похмуро-кириловому стилі і спробую все виправити з Кітті. Я сильно натупив. Сподіваюся, що вона мене пробачить, — ділиться планами Борис. На відміну від мене він оптиміст, яких ще пошукати треба. 

— Хто б міг подумати, що ти закохаєшся в подругу Лео? 

— А хто б міг подумати, що ти свого часу закохаєшся в Лео? 

— Це правда, але як бачиш ні до чого доброго це не привело мене, — розводжу руками. — Вона втекла від мене, а я все одно не можу її відпустити. Ось такий парадокс. 

— Кіре, я вже тобі казав, і повторю ще n-кількість разів, я не вірю, що Лео без причини взяла і поїхала від тебе. В цій історії є щось, про що ти не знаєш.