Розділ 2

Я живу в затишній квартирі-студії у кварталі Мадлен. Це восьмий округ Парижа де знаходяться Єлисейські поля, Тріумфальна арка, церква Сен-Мадлен, парк Монсо і ще багато всіляких місць цікавих туристам. Престижний район насичений реальним паризьким життям, модними бутиками, архітектурними памʼятками та натовпами туристів. Окрім квартири я ще й винаймаю невелике приміщення на першому поверсі, що служить мені одночасно за офіс та майстерню. Воно знаходиться в пішій доступності від мого житла і це дуже зручно, бо можна затриматися на роботі і не переживати, що потрібно добиратися з іншого кінці міста додому.

Після вчорашнього мій організм дав збій. Я проспала майже до 11 години, тому з дому вийшла пізніше свого звичного графіку. По дорозі на роботу зайшла ще за капучино з вишневим сиропом та круасанами, в офіс зʼявилася ближче до обіду. Як тільки вмостилася за стіл та включила ноут, щоб переглянути пошту, в двері постукали, і одразу без запрошення відчинили. Таке можуть зробити лише мої паризькі друзі.

Патрік бадьоро сідає навпроти, закидає ногу на ногу, загадково всміхається. 

— Сяєш, як сонце в полудень, значить трапилось щось хороше. Що саме? —  підштовхую до розмови Патріка. Йому подобається коли з нього витягують деталі, нікуди не поспішаючи. 

—  Я запропонував Лів одружитися.

—  Ого! — дивуюся, —  Ти перший з моїх друзів, хто зважився на таке. Хоча в мене й друзів не так вже й багато.

—  Взагалі в таких випадках кажуть не “ого”, а “вітаю”, але я тобі пробачаю, бо маю ще плани на тебе, — усміхається Патрік. 

—  Вибач! Вітаю, — виправляюся, — Я рада за тебе. Хоч і трохи розгубилася від новини. Але я справді рада, — ще раз повторюю.

—  Лео, все нормально. Я знаю, що здивував. Планував освідчитись Лів на наступний рік, але вчора передумав. Взяв і зробив. Не шкодую про свій вчинок, бо кохаю цю дівчину. Тому не бачу причини відкладати неминуче.

— Неминуче? — уточнюю. —  Цікаво ти відгукуєшся про шлюб.

— Я в хорошому сенсі кажу «неминуче». Лів не схожа на тебе, Тіну чи не дай Боже Ізабель. Вона хоче одружитися, народити дітей і жити весело та щасливо і я також цього хочу. То чому б ні? — пояснює Патрік.

—  Ну раз такі справи, то я спокійна за тебе. Сподіваюся, що після одруження твоя Лів інколи відпускатиме тебе до друзів.  

—  Моя Лів не така страшна як її малює Ізабель. Доречі, ти їй подобаєшся і вона не проти з тобою познайомитися ближче. 

—  Я також не проти, хоча твоїй сестрі ця ідея не дуже сподобається, —  попереджую Патріка.

—  Повір, моя сестра з часом прийме Лів. Ізабель просто складно віддати мене в інші руки. Звикла, що я витягую її з всіляких неприємностей, тому й злиться, що тепер це буде складніше. Але я люблю сестру такою як вона є, тож дам їй час попсихувати, —  усміхається Патрік

—  Бель пощастило з братом.  

—  І з подругами також пощастило, — додає Патрік. — Судячи з того, що Бель ночувала не вдома, погуляли ви вчора гарно? — цікавиться хлопець, а до мене лише зараз доходить, що Бель могла залишитись в Кирила. Боже, хоч би це було не так. 

—  Елеоноро, прийом, —  Патрік нахиляється через стіл до мене і хлопає пальцями перед носом. 

— Вибач задумалася, — розгублено відповідаю.

— То як ви вчора посиділи? — повторює питання.

—  Мені стало недобре і я поїхала додому. 

—  А зараз як себе почуваєш? — турбується, — Я так і знав, що вчора у салаті креветки були несвіжі, — робить припущення мого придуманого поганого самопочуття Патрік.

— Все нормально, думаю я перенервувавла перед промовою тому й голова розболілася, —  кажу неправду.

Про моє життя до переїзду в США з паризьких друзів ніхто не знає і я не хочу вдаватись в подробиці. Для всіх — я Елеонора Девіс, дочка покійної Алекси Девіс і єдина спадкоємиця декількох успішних агенцій з продажу та оренди нерухомості у США та Європі. Мені не цікавий цей бізнес, тож я не втручаюся в його роботу, а лише читаю квартальні звіти зі своїми фінансовими та юридичними консультантами й отримую прибуток. 

Після переїзду у штати я взяла прізвище матері, видалила всі свої соціальні мережі та змінила адресу електронної пошти. І все задля того, щоб Кирило не зміг мене знайти. Добра дівчинка Лео, якою я була раніше назавжди залишилась в минулому: з розбитим серцем та заплаканим обличчям. Я не дозволю, щоб це повторилося зі мною знову. 

—  Ти сьогодні дуже дивна, — вловлює Патрік мій стан. 

—  Погано спала і ще не звиклася з думкою, що вчора отримала диплом, —  стараюся усміхнутися. 

—  Ти надто багато працюєш, — робить висновок Патрік.

—  Я планую взяти собі декількох людей, тож скоро все зміниться. 

—  І обов'язково бери симпатичного помічника, може закохаєшся в нього. 

—  Не думаю, що це можливо.

—  Все можливо, якщо захотіти, —  усміхається Патрік. 

—  То ти ще не сказав Бель про своє одруження? — повертаюся до теми весілля, бо не хочу обговорювати в n-раз себе і відсутність стосунків в моєму житті. Особливо після того, як побачила вчора причину своєї самотності.

—  Ні, ще не сказав. Скажу їй, як тільки вона повернеться додому. 

—  А ти знаєш де вона ночує? — питаю з надією почути хоч щось, що мене б заспокоїло. Кирило зʼявився в моєму житті менше ніж на десять хвилин, а вже встиг підняти в мені ураган спогадів та зіпсувати настрій на декілька днів вперед. 

— Не знаю, бо на мої дзвінки вона не відповідає. Але якби їй було погано, то про це би вже знав весь Париж, тому підозрюю, що все з нею добре. Ніжиться в ліжку якогось коханця. 

—  Ти правий, якби з Бель було щось не так, вона б дала знати, — знервовано тягну трубочкою своє капучино і надто міцно стискаю паперовий стаканчик. Хоч би цей коханець не виявився моїм Кирилом. Тобто, не моїм, але нехай вона буде не з ним. 

—  Слухай, з тобою точно все добре? — цікавиться Патрік, — Може трапилось щось? Ти ж знаєш мені можна довіритись?

— Не турбуйся, все гаразд, — заспокоюю друга. —  Це все від недосипання і стресу.