Частина 1

Минуло три роки.

Вечірні осінні сутінки зазирали до кімнати. Тихо та монотонно йшов дощ. Віконне скло засіяли холодні дощові краплі. Вітер роздмухує білі фіранки, приносячи в кімнату прохолоду та запах дощу. Я лежала на ліжку і, обійнявши подушку, плакала. Сьогодні саме той день, коли моє серце розбили та розтоптали. Час іде і біль вщухає, але пам'ять все одно жорстоко підкидає спогади минулих років.
Зненацька, в кімнаті пролунала мелодія. Я виринула зі спогадів та зрозуміла, що це рингтон мобільного телефону. Витираючи сльози крижаними руками, тільки зараз відчула, як змерзла. Мерзлякувато щулячись, накинула на плечі плед, встала та пішла зачинити вікно.
За цей час мелодія вже затихла. Не в змозі згадати, куди поклала телефон, після того, як прийшла з роботи, почала його пошуки. Мелодія знову наповнила квартиру. Звук йшов із коридору. Виявляється, я його навіть не виклала із сумочки.

— Діана, ну нарешті! Я тобі дзвонила вже кілька разів, чому не відповідаєш? В тебе все гаразд? — почула стривожений голос подружки.
— Так Тіна, все гаразд! Просто не могла одразу згадати куди поклала телефон. 
— По голосу чую, що знову сумувала. Вже стільки років минуло, а ти все сумуєш... — на тому кінці трубки подруга важко зітхнула. — Отже так, сьогодні я до тебе приїхати не зможу, вже пізно, тому постав собі якийсь веселий фільм, щоб відволіктись, а завтра я до тебе приїду. 
— Може не треба? Я звичайно за тобою сумую і завжди рада тебе бачити, але не варто гнати стільки кілометрів. 
— Я і так збиралася приїхати, тому і дзвоню. В мене є добрі новини, які хочу розповісти особисто, от і посидимо, побалакаємо. 
— Може просто скажеш зараз, або побалакаємо на відеозв'язку, не полюбляю сюрпризи. 
— Ото вже ні подружка, тебе треба хоч трохи розважити, та і я за тобою скучила, тому приїжджаю до тебе з ночівлею. І не нервуй, це дуже чудова новина, але розповім все лише завтра! — голос подружки був веселий та життєрадісний. 
— Тоді до завтра, інтриганка, — з усмішкою на обличчі сказала я. — Цілую. 
— Я тебе теж цілую. Не журись. І тобі вітаннячко від Філіпа. 
— Йому теж переказуй вітання від мене. 
— Передам. Все бувай.

                                                * * *

Тіна — моя єдина справжня подруга. Коли три роки тому, Алан покинув мене, я зателефонувала їй, і вона відразу приїхала, допомагала зібрати мені всі речі, та забрала мене жити до себе. Вона була моєю "жилеткою для плачу" на довгі, пасмурні дні.
З роботи мені довелося звільнитися. По-перше, я не хотіла бачити Алана, по-друге, його майбутня дружина була донькою одного з директорів компанії.
Після розриву, дуже багато моїх подруг і колег казали: що я була сліпа і не помічала те, що всі навкруги бачили. Він красень та серцеїд, який розбив вже не одне сердечко, постійно з усіма загравав і надавав знаки уваги. Тому, те що сталося, мало трапитись вже давно.
Мене підтримала тільки Тіна. Вона лише один раз сказала:
— Діанка, ну я ж тебе попереджала що він бабій, але кохання зле... Все, забуваємо про цього цапа, і продовжуємо жити далі!
Але далі жити було важко. У цьому місті все нагадувало про нього: кав'ярні, парк, кінотеатр із поцілунками на задніх лавах... Тому, я вирішила переїхати в інше місто, і почати все з чистого аркуша.
Все одно столиця не була моїм рідним містом, сюди я приїхала після навчання, у пошуках перспективної роботи. Але оскільки було дуже важко знайти хорошу вакансію, на початок мене взяли лише секретаркою, з подальшим підвищенням, через кілька років. Тому я, без жалю, змогла все кинути, та переїхати до іншого міста. Засмучувало лише те, що буду далеко від подружки, але кілька годин на машині, і ми завжди могли зустрітися.
Коли я переїхала в сусіднє місто, то до нового року лишалося близько тижня. Опинившись у чужому місті, зовсім одна, на свята, я знову впала в депресію.
Родичі та подружка зазивали мене зустрічати свята разом, але я нічого не хотіла. Цілими днями не виходила з квартири. Іноді замовляла їжу кур'єром, читала книги, дивилася фільми, але це все одно не відволікало від думок про "нього", тому я спала, багато спала. Щоночі мені снився він, і я прокидалася з мокрою, від сліз, подушкою.
З депресії мене знову витягла Тіна. Вона на сайті роботи опублікувала моє резюме. Коли мені зателефонували та запропонували роботу, за спеціальністю, з хорошими умовами, та зарплатнею більше, ніж я отримувала до цього. Я зрозуміла, час розпочати нове життя.
Майже усі співробітники офісу були жінки, і мене це тішило. Мені не потрібні були нові стосунки. А тим, хто намагався зі мною заговорити, про те, щоб піти на чашку кави, я відразу давала зрозуміти що цього ніколи не буде.
Я висока, красива блондинка, з великими блакитними очима, доволі гарними формами. Тому, щоб на мене менше звертали увагу чоловіки, я вирішила одягатися не помітно, та не робити макіяж, а з зачіски робила хвіст або пучок. Але і це не допомагало, все одно клієнти, які приходили в офіс, робили спроби мені надокучати. Тоді, я купила собі жахливі окуляри, з величезною товстою оправою, яка закривала майже пів лиця, і спроб одразу поменшало. А завдяки тому, що я занурилась в роботу з головою, моя депресія почала потроху відступати.
Про Алана мені розповіла колишня співробітниця, яку я зустріла випадково у місті. Вона приїжджала до своїх знайомих. Зустрівши мене в кафетерії, сказала, що не одразу впізнала, але такі блакитні очі як небо, тільки у мене бачила. Вона підсіла до мене, та почала розповідати "останні новини". Хоча я не хотіла слухати, але вона все одно продовжувала говорити й говорити. Про те, що Алан і Марта (так виявляється звали ту, яка вирішила одружитися з моїм колишнім коханим) одружилися через два тижні після того, як він мене покинув. Алана підвищили, дали офіс, та зробили другим заступником директора. Нещодавно народився син і назвали його... Далі я нічого вже слухати не хотіла. Щоб ніхто не знав що я тут мешкаю, сказала, що я тут теж проїздом, тому дуже поспішаю на потяг... і втекла.
Як тільки переїхала, я змінила номер телефону, та видалила усі свої соцмережі, щоб ніхто не зміг мене знайти. Тіну просила нічого мені не розповідати, тому нічого і не знала. Так було легше жити.
А зараз, після почутого, я довго блукала вулицями. Просто йшла, думаючи про те, що в нас теж могла вже бути дитина. По моїх щоках котилися сльози, перехожі кидали на мене жалісливі погляди, а мені було все одно.
Зненацька, з провулка вискочив автомобіль і мало не наїхав на мене. Я відсахнулася, але за щось зачепилася, і впала на асфальт. День був прохолодний тому штани та куртка пом'якшили падіння, але обдерті долоні почало саднити, а з очей сльози почали литися ще сильніше.
Переляканий водій вискочив з автомобіля, та підбіг до мене. Ним виявився літній чоловік.
— Ви як? Все гаразд? — почула стурбований голос чоловіка. — Вибачте, будь ласка, я вас не помітив. Ви так несподівано з'явилися... Вибачте ще раз. Давайте я відвезу, куди скажете.
 Він простяг руку, щоб допомогти мені встати, але тут же схопився за серце і сперся об автівку. Я вмить підскочила на ноги та переляканим голосом запитала:
— Що з Вами? Може викликати швидку? 
— Не потрібно. Зараз таблетку прийму та й пройде, — Він дістав з нагрудної кишені блістер і поклав капсулу під язик. — Мене звати пан Герман.
— Діана, — мій голос ще тремтів від переляку.
— Приємно познайомитись, Діана! — сказав він посміхнувшись. Але одразу міцно зажмурившись стиснув губи, та знову схопився за серце.
— Може все ж таки викликати швидку?
— Зараз минеться. Давайте посидьмо поки в автомобілі, а то вже й дощ накрапує. 
Я подумала, що з моєї вини людині стало погано, тому я почекаю поки йому полегшає, і погодилася.
Поки він розсмоктував пігулку, ми сиділи мовчки. Через декілька хвилин він сказав, що йому вже краще і він відвезе мене куди скажу. Я спочатку хотіла відмовитися, але вже сутеніло та й дощ став йти рясніше, і я погодилась.
Я ще трохи тихенько рюмсала, дивлячись у вікно автомобіля, на людей — які поспішали сховатися від дощу, на площу, де вже засвітилися ліхтарі, на життя, яке вирувало не зважаючи ні на що.
Всю дорогу ми їхали мовчки. А коли зупинилися, біля мого дому, він, не дивлячись на мене промовив:
— Найголовніше – це життя! Життя дане нам тільки раз! Тому потрібно прожити так, щоб кожен день був кращий за попередній. А якщо трапилася якась неприємність, то зробіть щось, що підбадьорить вас і додасть вам сил витримати це, та жити далі: подивіться веселий фільм, з'їжте улюблені ласощі, купіть нову річ, сходіть на веселу виставу, можна навіть у караоке бар... — сказав він з усмішкою. Заведіть вихованця. Краще собаку, з нею ви не будете нудьгувати, її потрібно буде вигулювати вранці та ввечері, грати, веселитись... І завжди буде кого любити, — сказав він, скоса дивлячись на мене.
Я слухала його мовчки. Подякувала та вийшла з машини. Дощ стікав по моєму волоссю, щокам, що горіли від сліз, але я продовжувала стояти.
Розвернувшись до автівки, постукала у вікно. Чоловік опустив скло, і я запитала: 
— Пане Герман... ви не знаєте, де у місті є притулок тварин?