Кохання за контрактом

Глава 3.2

До обіду лавина справ закрутила її так, що Андрій майже зник із думок. Майже. О третій секретарка принесла стос договорів на підпис, о четвертій розривався телефон від юристів, о п'ятій довелося екстрено скасовувати одну зустріч і переносити іншу.

О пів на шосту телефон на столі вимогливо завібрував. На екрані висвітилося повідомлення від Андрія:

«Після роботи на каву?»

Вікторія глянула на екран і коротко відстукала: «Ні».

Відповідь прилетіла миттєво: «Чому?»

Вона не стала відповідати, просто перевернула мобільний. За кілька хвилин екран знову спалахнув: «Нам усе одно доведеться поговорити. Справа не лише в проекті». Вікторія закрила чат.

О восьмій вечора вона все ще сиділа в кабінеті. О пів на дев'яту згадала, що за весь день випила лише склянку води. О дев'ятій замовила доставку їжі. Коли кур'єр привіз паперовий пакет, вона раптом чітко, до найменших інтонацій згадала, як Андрій колись сварив її за цю звичку працювати до ночі: «Ти одного разу просто забудеш, Віко, що в тебе є життя. Робота тебе не обійме». Вона тоді сміялася, вважаючи це проявом турботи. Тепер чомусь хотілося вити. О десятій вечора він зателефонував. Вікторія дивилася на його ім'я на екрані дуже довго. Можна було скинути, можна було проігнорувати. Але вона натиснула кнопку прийому.

— Так?

— Ти знову на роботі? — у його голосі чулося передбачуване зітхання.

— Так.

— Віко...

— Що, Андрію?

— Я хотів нормально, по-людськи поговорити. Без цього твого офіціозу.

— Ми вже про все поговорили. Кілька років тому.

— Ні, не про все, — він замовк на секунду. — Я хотів запропонувати тобі одну річ.

Вона заплющила очі, відчуваючи, як пульсує біль у скронях.

— Не треба, Андрію. Не кажи нічого.

— Ти навіть не знаєш, що я хочу сказати!

— Знаю.

На тому кінці дроту повисла тиша. Андрій видихнув повітря прямо у слухавку:

— Ти занадто добре мене знаєш, так?

— Уже ні. На щастя.

— Я серйозно, Віко, — його голос став м'яким, вкрадливим, тим самим, яким він колись заманював її у свої тенета. — Я думаю, нам обом цього не вистачає.

— Чого саме?

— Тобі — чоловіка. Поруч. Надійного, свого.

Вікторія тихо, майже неживо розсміялася в слухавку.

— Приголомшливий психоаналіз, Андрію. Просто браво.

— Я не знущаюся, Віко. І не пропоную тобі сімейну ідилію чи романтику. Ти ж знаєш — я одружений.

— Саме так. Ти одружений.

— Тому все було б набагато простіше, — продовжил він, наче не помічаючи її холодного тону. — Без зобов'язань. Без усього цього весільного мотлоху й дурних клятв. Ти нікому нічого не винна, я теж. Просто дорослі люди, які допомагають одне одному розслабитися. Ніхто не дізнається.

Вікторія повільно повернула голову до темного панорамного вікна. У склі, на тлі нічних вогнів мегаполіса, вона чітко побачила власне відображення: втомлена, виснажена жінка в шалено дорогій шовковій блузці, з розпущеним волоссям і слухавкою біля вуха. Самотня королева у своєму скляному замку. І чомусь саме в цей момент їй стало невимовно боляче. Не тому, що її колишній коханий чоловік щойно запропонував їй стати його таємною підстилкою. І навіть не тому, що він був одружений на іншій. Біль був в іншому. Він колись знав її найкраще за всіх у цьому світі. Пам’ятав, як саме вона сміється, коли справді щаслива, а не просто ввічливо тримає обличчя на раутах. Він без слів розумів, що після виснажливого дня їй потрібне лише одне — повне, глибоке мовчання поруч із ним. Біль був у тому, що він вважав її настільки зневіреною, настільки зламаною своєю самотністю, що вона погодиться на ці недоїдки з його сімейного столу.

Колись Андрій говорив, що мріє прокидатися поруч із нею до самої старості. А тепер — цинічно пропонував кілька вкрадених у дружини вечорів. Тихих. Зручних. Безпечних для його репутації. Таких, про які ніхто й ніколи не повинен дізнатися. Наче між ними двома ніколи не було цілого всесвіту, який вони колись збудували й самі ж спалили дотла.

— Ні, — вимовила Вікторія, і її голос прозвучав як удар криги об землю.

— Подумай, Віко. Ти ж катуєш сама себе.

— Я подумала.

— Ти завжди все вирішуєш занадто швидко, — у його тон повернулося звичне роздратування.

— А ти завжди занадто пізно помічаєш речі, які мені насправді не потрібні.

Він замовк. У слухавці повисла тиша, в якій Вікторія надто чітко почула власне уривчасте дихання.

— На добраніч, Андрію, — тихо вимовила вона й першою натиснула на червоне коло відбою.

Вона вимкнула виклик і лише тепер, коли тиша кабінету знову зімкнулася навколо неї, відчула, що її пальці тремтять. Зовсім трохи. Ледь помітно. Але тремтять так, що телефон ледь не вислизнув з долоні. Вікторія поклала апарат на гладку поверхню столу, сіла в глибоке крісло і застигла так на кілька секунд, намагаючись не думати ні про що. Потім різко підвелася, майже вибігла в маленьку офісну кухню для персоналу, увімкнула воду й почала мити порцелянову чашку. Хоча чашка була абсолютно чистою. Вона терла її шорстким боком губки з таким заповзяттям, аж поки пальці не звело судомою від надмірного зусилля. Жінка зупинилася. Безсило кинула губку в раковину. Обперлася обома долонями про холодну мармурову стільницю і, заплющивши очі, зробила один глибокий, судомний вдих. Ще раз. Глибоко, до болю в легенях.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше