Глава 1

Володимир завжди казав, що дорога до материнського дому займає рівно двадцять п’ять хвилин. Сьогодні ж цей шлях розтягнувся майже на сорок. Він навмисне скидав швидкість, хоча зазвичай не терпів повільної їзди. Сашка спочатку сиділа поруч, але потім, тихо шурхнувши кофтою, перебралася на заднє сидіння — там було зручніше влаштувати величезну спортивну сумку та нову валізу. Тепер половина салону належала її речам, і Володимир ловив себе на дивному відчутті: його маленька дівчинка займала все більше місця в цьому світі.

Костюм для виступу він перевірив ще вранці. Двічі. Туфлі для паркету лежали окремо, у фірмовій коробці. Документи він змусив Сашку перевірити самостійно, але щойно вона сховала їх до рюкзака, все одно не витримав і зазирнув туди сам. Чотирнадцять років. Наче вже доросла, з власною думкою та характером. А йому й досі здавалося, що ще вчора він обережно застебав ремені на дитячому кріслі, поки вона сонно бурчала під ніс, що «вже велика і вміє сама».

— Тату, ти знову дивишся? — її голос розірвав тишу салону.

Володимир перевів погляд із розпеченого асфальту на дзеркало заднього виду. Сашка впіймала його очі й тонко, ледь помітно посміхнулася.

— Що? — запитав він, удавано здивувавшись.

— Нічого.

— Тоді чого дивишся?

— Перевіряю, чи не виросла ти за останні п’ять хвилин.

— Дуже смішно, — вона фиркнула, але в її очах промайнуло тепле світло. — А раптом?

Дівчинка відвернулася до вікна. За склом повільно пропливали випалені серпневим сонцем поля, заправки та рідкісні зустрічні автівки. Кінець літа вже дихав у спину: вдень сонце все ще трималося по-королівськи впевнено, але вечорами трава вздовж узбіч втрачала свою соковиту зелень, натякаючи на неминучу прохолоду.

— А ти точно все взяв? — тихо запитала Сашка, не повертаючи голови.

— Я — так.

— А я?

— І ти також.

— Паспорт?

— У твоєму рюкзаку.

Вона шелестіла замком, перевіряючи.

— Тоді навіщо ти постійно змушуєш мене все перевіряти?

— Тому що коли ти його загубиш десь під Римом, винним усе одно залишуся я.

— Я нічого не гублю, — ображено протягнула вона.

Володимир знову ковзнув поглядом по її відображенню.

— Звісно.

Минулого тижня вона примудрилася загубити крихітну сережку у власній кімнаті. Знайшли її лише за два дні — у кишені куртки, яку Сашка вже збиралася кинути в пральну машину.

— Тату… — пауза затягнулася. — А якщо ми в Італії посядемо останнє місце?

Він ледь помітно стиснув кермо. Ось воно. Справжня причина її раптової балакучості. Сашка ніколи не вміла виказувати хвилювання прямо. Коли всередині неї все тремтіло, вона починала засипати його побутовими питаннями.

— Тоді ви посядете останнє місце, — спокійно відповів він.

Вона різко повернулася до нього, ображено звівши брови:

— Дякую за підтримку.

— Завжди будь ласка.

— Ти можеш хоча б просто сказати, що ми добре станцуємо?

— Можу.

— І?

— Ви добре станцуєте.

— От тепер нормально, — Сашка з полегшенням відкинулася на сидіння і знову втупилася у вікно.

Володимир промовчав. Він знав, скільки коштувала їй ця поїздка — не в грошах, а в кожній стертій до крові мозолі на тренуваннях. Це був далеко не перший її турнір, але вперше це була інша країна. Кілька днів за кордоном здавалися чотирнадцятирічній дівчинці початком зовсім іншого, дорослого життя. Вона жила бальними танцями. Володимир не розумів і половини термінів, якими сипали тренери, але за ці роки навчився безпомилково розрізняти характер музики, бачив найдрібніші вади в костюмах і, головне, навчився читати по обличчю доньки, коли вона справді задоволена виступом, а коли просто каже «все нормально», ховаючи сльози.

Він був тим чоловіком, який мовчки тягав важкі чохли, чекав годинами в машині під спорткомплексами, купував нові туфлі, бо попередні загадковим чином ставали малими за місяць, і ніколи не питав, навіщо дівчинці потрібна «ще одна, абсолютно унікальна заколка з камінцями». Найважчим було те, що Сашка нічого не вимагала. Вона була занадто розумною для свого віку. Коли прийшло запрошення на турнір, вона довго мовчала, а потім тихо сказала: «Якщо це дорого, я можу не їхати».

Він тоді навіть не став слухати.

— Поїдеш.

— Тату, там же не тільки дорога…

— Я знаю.

— І реєстраційний внесок.

— Знаю.

— І готель…

— Сашко, — обірвав він її, не давши далі заперечувати. — Ти поїдеш.

Вона подивилася на нього своїми занадто дорослими очима:

— А гроші?

— Знайду.

Він вимовив це так, наче йшлося про дрібницю. Бо чоловік не має права вагатися, коли на кону мрія його дитини. Сашці не потрібно було знати, що після оплати цього рахунку в його автомайстерні залишиться сума, якої ледве вистачить на бензин і хліб. Це в кращому випадку. Найкращому. Їй не треба було бачити, як він ночами перераховував залишки на картці й брав замовлення на вихідні, забувши про сон. Діти не повинні нести на своїх плечах фінансову занепокоєність батьків. Особливо, коли це стосується їхнього майбутнього.