Розділ 6. Будацька коса

Ната наступні кілька днів провела за звичним сценарієм, зранку читала книгу на березі моря, вдень ховалася від спеки в номері або кав’ярні, а увечері ходила купатися вже в теплому морі. Стаса вона не бачила, його напарник сказав, що хлопець взяв на кілька днів відпустку, але для чого і поняття не мав. Дівчина відчувала, що їй його не вистачає. Наті було цікаво чи дочитав він книгу, що думає про персонажів, чи змінив свою думку і упередження щодо них.

Увечері Ната вирішила прогулятися Будацькою косою. Після розмови зі старим місцевим жителем це місце не виходило їй із голови. Хотілося побачити його на власні очі, відчути ту дивну атмосферу, про яку він говорив. Сонце вже майже торкалося горизонту, забарвлюючи море в мідно-золоті відтінки. Повітря стало прохолоднішим, а на косі майже не було людей. Лише зрідка повз проходили закохані пари або рибалки, які поверталися додому.

Ната повільно йшла вузькою смугою піску. Зліва шуміло море. Справа застиг гладенький лиман, поверхня якого нагадувала величезне дзеркало.

«Наче між двома світами...», - подумала.

Вона усміхнулася, згадавши слова старого. Справді було щось особливе в цьому місці. З одного боку живі хвилі, що безупинно рухалися, з іншого майже нерухома вода. І лише вузенька смуга піску розділяла їх. Дівчина зупинилася й дістала телефон, щоб зробити кілька фотографій. Раптом її погляд зачепився за щось блискуче біля самої кромки води. Спочатку подумала, що це звичайна мушля, але предмет відбивав сонячне світло зовсім інакше. Із піску визирала стара металева підвіска у вигляді маленького якоря. Обережно підняла знахідку. Якір був важкий, вкритий зеленуватою патиною, ніби пролежав у морській воді багато років. До нього кріпився тонкий шкіряний шнурок, майже зітлілий від часу. Ната провела пальцем по холодному металу. І раптом згадала слова старого.

«Не можна брати з коси камінчик чи мушлю просто так, якщо море тобі її саме не подарувало...»

От уже ці забобони... та чомусь не поспішала ховати підвіску до кишені. Натомість присіла навпочіпки й уважно подивилася навколо. Хвилі одна за одною накочувалися на берег і саме одна з них винесла якір просто до її ніг. Гаразд... Припустимо, це подарунок. Вона вже хотіла покласти підвіску до сумки, але саме в цю мить за спиною почувся знайомий голос.

- Я б не поспішав цього робити.

Ната різко озирнулася. За кілька метрів від неї стояв Стас. Замість футболки рятувальника - темна сорочка із закоченими рукавами й джинси. Волосся скуйовджене вітром, на обличчі легка щетина. Він виглядав втомленим. Звідки тут взявся було для Нати загадкою.

- Стас... Ти повернувся...

- Сьогодні.

Ната не змогла стримати усмішки.

- А я вже почала думати, що ти остаточно втік від моїх книжок.

- Повір, це було б простіше.

Вона засміялася, але одразу помітила, що хлопець не усміхається у відповідь. Його погляд був прикутий до підвіски, яку вона все ще тримала в руці.

- Що? - запитала.

- Де ти це знайшла?

- Тут, біля води. Хвиля винесла.

Він підійшов ближче, обережно взяв якір із її долоні й уважно оглянув.

- Таких речей тут давно не бачили.

- Ти знаєш, що це?

- Просто старий рибальський оберіг. Ти ж любиш легенди?

- Люблю.

- Прогуляємося?

Ната мовчки кивнула. Вони рушили вузькою стежкою вздовж коси, плече до плеча.

- Багато років тому жив у Будаках молодий рибалка на ім’я Андрій. Він мав наречену Марисю. Весілля призначили після осіннього вилову. Залишався лише один вихід у море. Перед тим як відплисти, Марисі наснився дивний сон. Ніби море почорніло, а чайки кричали так голосно, що вона прокинулася серед ночі. Вранці вона благала Андрія не йти в море, але він сказав, що не може. Якщо не вийде з іншими, вони втратять майже весь заробіток, а восени вже весілля. А Марисі залишив такий самий якір. Сказав: «Поки він у тебе, я знайду дорогу додому». Увечері здійнялася буря, така, що навіть старі рибалки казали: такої давно не бачили. Човни один за одним поверталися до берега... але човна Андрія серед них не було.

- Він загинув?

- Ніхто не знав. Люди вже почали вважати його мертвим. Минув день. Потім другий. А Марися щовечора приходила на берег. Кажуть, вона не плакала. Просто сиділа біля води й чекала. Розмовляла з морем, ніби з живою істотою. Просила повернути коханого. Старі люди казали, що вона приносила на берег свіжий хліб і кидала його чайкам. Мовляв, вони передадуть її прохання морю. На третю ніч Марися заснула просто на піску. І наснилася їй стара жінка в білому. Вона сказала лише одну фразу: «Любов сильніша за море лише тоді, коли не боїться чекати».

Ната затамувала подих.

- А вранці...

- ...хвилі винесли човен.

- З Андрієм?

- Так, він був майже без свідомості, але живий.

Вона широко усміхнулася.

- То це все-таки щаслива легенда.

Стас кивнув.

- Але є продовження.