Розділ 5. Зустріч у кав’ярні

Набережна жила своїм життям. Десь сміялися діти, хтось продавав варену кукурудзу, біля кав'ярні грав саксофоніст, а солоний вітер розносив запах кави, моря й гарячих вафель. Ната повільно йшла вздовж ліхтарів, розглядаючи вітрини сувенірних крамничок, коли раптом помітила знайому постать.

Стас сидів за крайнім столиком невеликої кав'ярні майже біля самого спуску до пляжу. Перед ним стояла чашка кави, а в руках була книга, яку вона ще зранку читала сама. Ната зупинилася так різко, що ледь не врізалася в пару туристів. Стас читав. Справді читав. Не гортaв зі нудьги, не тримав просто так у руках, а був настільки зосереджений, що навіть не помітив її відразу.

На губах Нати сама собою з’явилася усмішка.

Вона підійшла ближче, зупинилася біля столика й схрестила руки на грудях.

- Ну що, вже дійшли до моменту, де містер Дарсі вас остаточно розчарував?

Стас підвів голову. У його погляді на мить промайнуло щось схоже на розгубленість, але вже за секунду на обличчя повернувся звичний спокій.

- Я проводжу польове дослідження.

- Ага. Саме тому ви так уважно читаєте вже сорокову сторінку.

- Тридцять восьму, - автоматично виправив він, а тоді примружився, зрозумівши, що сам себе видав.

Ната переможно усміхнулася.

- Тобто все ж читаєте. І думку не змінили?

Стас закрив книгу пальцем, ніби боявся загубити потрібне місце.

- Ваш містер Дарсі все ще зарозумілий.

- Детальніше, будь ласка.

- А ви завжди така настирлива?

- Лише коли маю рацію.

Він дивився на неї кілька секунд, а потім кивнув на вільний стілець навпроти.

- Сідайте.

Дівчина навіть не намагалася приховати задоволення від цієї маленької перемоги. Вона опустилася на стілець, поклала сумку на коліна й кинула погляд на чашку перед ним.

- Кава о такій порі? Ви взагалі спите?

- Іноді.

- Я починаю думати, що ви якась примара пляжу. Удень рятуєте туристів, увечері читаєте книги, а вночі що робите, якщо не спите?

Кутик його губ ледь сіпнувся.

- А ви, схоже, занадто уважно за мною спостерігаєте.

Серце Нати на мить збилося з ритму, але вона лише знизала плечима. До них підійшла офіціантка, і дівчина замовила лимонад із м’ятою. Коли працівниця відійшла, чоловік відкинувся на спинку стільця й поклав книгу на стіл обкладинкою догори.

- Добре. Припустимо, я визнаю, що книга не така жахлива, як я очікував.

- Ого. Та це майже освідчення.

- Не перебільшуйте.

- Ні, це справді серйозний прогрес. Ще трохи, і ви почнете співчувати містеру Дарсі.

- Не дочекаєтеся.

- Подивимося.

Ната усміхалася, але водночас відчувала щось нове, таке дивне і тепле. Їй подобалося сидіти навпроти нього ось так, сперичаючись, що вже починала скидатися на флірт. Подобалося ловити його погляд, коли він раптом забував сховати усмішку. Подобалося навіть те, як стримано він тримався, ніби кожне зайве слово давалося йому складніше, ніж будь-кому іншому.

Офіціантка принесла лимонад, і Ната зробила ковток, відчуваючи на язиці кисло-солодкий смак лимона.

- То що там далі у вашому польовому дослідженні? - запитала вона. - Які висновки?

Стас провів пальцем по краю чашки.

- Що героїня занадто швидко робить висновки про людей.

- А герой занадто пізно розуміє очевидне.

- Можливо, - він сказав це неголосно, дивлячись не на книгу, а прямо на неї.

І від цього короткого погляду всередині Нати щось солодко здригнулося.

- Ви зараз про роман? - тихо спитала вона.

- А на що це ще схоже?

Ната ледь усміхнулася.

- Не знаю. Може, на спробу сказати щось інше.

Чоловік опустив погляд на чашку. На його щелепі на мить напружився м'яз, ніби вона випадково зачепила щось, до чого він не хотів нікого підпускати.

- Вам не здається, що для другого дня знайомства у вас забагато сміливих припущень?

- Мені здається, що ви занадто добре ховаєтеся за сарказмом.

Теплий вечірній вітер ковзнув по шкірі, підхопив кілька пасом її волосся й кинув їх на обличчя, дівчина відвела їх убік, але чоловік раптом простягнув руку й легко, майже невагомо заправив неслухняне пасмо їй за вухо. Це був зовсім короткий дотик і майже випадковий. Але по тілу миттєво прокотилася хвиля жару. Ната завмерла. Стас теж, ніби сам не очікував, що дозволить собі такий жест. Його пальці затрималися біля її скроні всього на секунду довше, ніж було потрібно, а тоді він різко відсмикнув руку.

- Вибач, - тихо сказав він.

- Не вибачайся. І ось ми і перейшли на «ти».