Розділ 4. Дідові байки

Ната кілька разів ловила себе на тому, що погляд мимоволі ковзає в бік рятувальної вежі. Це було безглуздо. Вона приїхала сюди відпочити, розібратися в собі, зібрати докупи серце, яке ще зовсім недавно боліло так, що здавалося - не вистачить повітря. А замість цього сиділа на рушнику, перегортала одну й ту саму сторінку вже втретє й думала про чоловіка.

Сонце вже стало припікати, деякі відчайдухи лише розстелювали рушники на піску і збиралися засмагати, але Ната до них точно не належала, тому вирішила заховатися в тіні. Звернула з центральної вулиці на вузеньку дорогу, що вела до моря. Повітря пахло пилом, нагрітим камінням і солоним вітром, який долинав із берега. Біля одного з дворів, у затінку старої шовковиці, на низенькій лавці сидів сухорлявий дід у вицвілій кепці. Поряд стояло відро з дрібною рибою, а в руках він саме лагодив стару сітку. Побачивши дівчину, примружився, ковзнув по ній уважним поглядом і кивнув.

- Не місцева, - констатував він.

Ната усміхнулася.

- Аж так видно?

- Та видно. Наші так не озираються довкола, ніби все хочуть запам’ятати.

- Може, я й хочу, - знизала плечима вона. - Я тільки вчора приїхала.

- На відпочинок?

- Можна й так сказати.

Дід пирхнув, відклав сітку на коліна й знову подивився на неї.

- Ну, то звикай. Тут у нас місце гарне. Тільки не таке просте, як здається.

Ната сперлася плечем об дерев’яний паркан.

- У сенсі?

- У прямому, дитино. Тепер усі кажуть - Курортне. А для мене воно й досі Будаки. Старі Будаки. І знаєш, скільки тут усього було? Тут що не крок - то або спомин, або переказ, або така бувальщина, що хочеш не хочеш, а почнеш вірити.

Ната зацікавлено нахилила голову.

- І що ж тут такого було?

Дід усміхнувся куточком губ, ніби тільки й чекав, що його попросять розповісти.

- А ти присядь, як не поспішаєш. Бо на ходу про Будаки не балакають.

Сіла на край лавки, відчуваючи, як десь зовсім поруч шумить море.

- Стояло наше село край моря, а за спиною - лиман, степ та вітер. І отой вітер, скажу я тобі, був тут не простий. Старі люди казали, що він пам’ятає все, що було на цьому березі. І сміх людський, і сльози, і крики рибалок у бурю. Як завивав зимою в комині чи вночі шарпав віконниці, моя покійна баба хрестилася й казала, що то душі тих, кого море не відпустило, понад селом блукають.

Ната мимоволі озирнулася в бік моря.

- Ви зараз серйозно?

- А чого ж мені жартувати? - дід хитро глянув на неї. - Море, дівчино, у нас усі любили, але й боялися його не менше. Бо море - воно як жива душа. Сьогодні тихе, лагідне, синє, аж очі милує, а завтра таке люте стане, що й дивитися страшно.

- Рибалки, мабуть, забобонні були?

- Та не те слово. Перед тим, як у море йти, ніхто голосно не сміявся й не лаявся. Казали: море чує. Свистіти на березі теж не можна було - накличеш вітер і бурю. А як уже човен відходив, жінки стояли на березі й хрестили чоловіків услід, поки той човен не ставав у морі малою цяточкою.

- І що, справді вірили, що море може покарати?

- Аякже. Бо воно й карало. Колись, ще дід мого діда чув про таке, пішли рибалки в море, а надвечір налетіла буря. Така, що небо чорне, хвилі ревуть, грім над лиманом гуде. Люди повиходили на берег, стояли, молилися. А одна дівчина, кажуть, так плакала за своїм нареченим, що серце рвалося. Сиділа на піску, волосся вітер тріпав, а вона все просила море не забирати його. І ніби на третій день прибило того хлопця до берега - ледве живого, але ж живого. Відтоді й казали в Будаках: море може забрати людину, а може й повернути, якщо її дуже чекають.

Кілька секунд Ната мовчала, дивлячись на розтягнуту між стовпами рибальську сітку.

- А про лиман теж щось розповідали? - спитала тихіше.

- Еге ж. Шаболатський лиман - то взагалі місце дивне. Старі баби казали, що в тихій воді русалки живуть.

Дівчина не стримала усмішки.

- А ти смійся, смійся, - дід примружився. - Не такі, як у книжках малюють, а бліді, тихі, з довгим мокрим волоссям. Випливають місячної ночі й сидять в очереті, коси розчісують. Добрих людей не чіпають, а от того, хто до води полізе з дурної п’яної голови або з лихим серцем, можуть і заманити. Малій дітворі суворо наказували: після заходу сонця до лиману ні ногою. Бо русалка може покликати голосом знайомої людини. Підеш на той голос - і все, шукай вітра в полі.

- Моторошно у вас тут.

- А то ж. Але й цікаво. Бо не тільки русалки були. Про затонулі човни теж балачки ходили. Казали, коло Будацької коси не один човен на дні лежить. А ще легенди про затонулі скарби ходили. Через ці береги колись не лише рибалки ходили. І контрабандисти були, і купці, і всякий люд, що нишком щось перевозив. От і пішов переказ, ніби десь на Будацькій косі скарб заховано.

- І його ніхто не знайшов?

- Шукали, - дід кивнув. - Ще й як шукали. Казали, колись хвилями викинуло на берег розбитий човен, а в ньому скриня, оббита залізом. Та тільки люди не встигли її забрати - налетів вітер, пісок стіною пішов і все засипав. Відтоді дехто копав у різних місцях, але нічого не знайшов. Старі ж сміялися: скарб дається не кожному, а тільки тому, кого саме море вибере. Було ще одне повір’я. Не можна брати з коси камінчик чи мушлю просто так, якщо море тобі її саме не подарувало.